Чарівний пензлик
<span>В одному казковому лісі жив їжачок-Світлячок. Він дуже любив малювати. У нього був чарівний пензлик, за допомогою якого він дуже гарно малював і приносив радість всім звірятам. Їжачок-Світлячок і пензлик були нерозлучними. І це був у нього не простий пензлик а чарівний, він слухався тільки їжачка.
Багато звірят приходили до Їжачка-Світлячка за допомогою, тому що пензликом він малював деякі предмети і вони оживали, намалювавши похмуру тваринку, яка прийшла до нього сумною і хворою, вона одразу ставала веселою і здоровою. І в Їжачка-Світлячка було багато друзів, але саме більше він дружив із зайчиком на ім'я Сіроманчик.
І якось одного дня лисиця і вовк, які заздрили Їжачку-Світлячку і злилися, що він допомагає звірятам, викрали цей чарівний пензлик. Вони хотіли перетворити казковий чарівний ліс в похмурий, і щоб звірята всього боялися в лісі та хворіли. Але Їжачок-Світлячок і зайчик Сіроманчик не могли допустити, щоб з їхнім лісом трапилась така біда. І вони одразу вирушили в пошуки пензлика. Йшли вони йшли і зустріли на своєму шляху стару і мудру сову і вирішили запитати у неї можливо вона знає де знаходиться викрадений пензлик. Сова їм розповіла: Викрадений пензлик знаходиться далеко-далеко, на старому великому дубові, який росте на широкій галявині, а пензлик на тому дубові, який охороняє чорний страшний ворон.
- А як нам знайти цей дуб? - запитав Їжачок-Світлячок.
- Ідіть прямо по стежці і вийдете прямо на перехрестя доріг, а там буде стояти камінь на якому буде вказана дорога до старого дуба.
Вони подякували сові і вирушили в дорогу. І ось вони дійшли до перехрестя доріг і побачили камінь. А на ньому написано: „Направо підеш-скарб знайдеш, наліво підеш - золото знайдеш, а прямо підеш - горе знайдеш». Прочитавши все написане наші герої вирішили йти прямо, тому що в цьому напрямку вони зможуть знайти чарівний пензлик.
Йшли вони довго і дуже потомилися і вирішили друзі відпочити, розвели вони багаття, повечеряли і лягли спати. А вранці як прокинулись то побачили, що їх спіймала баба Яга, яка привезла їх на ступі до своєї хатинки на курячій ніжці. Вона розтопила піч, щоб їх з'їсти. Стоячи біля печі баба Яга говорила:
- Ну що впіймались, голубчики!
А вони їй відказують:
- Відпустіть нас, ми шукаємо чарівний пензлик, який у нас викрали лисиця і вовк. Якщо ми не знайдемо пензлик то наш казковий ліс загине.
Але вона їх і слухати не хотіла. І коли баба Яга поралась біля печі в хатинку пробралась маленька мишка із чарівного лісу і вона тихенько перегризла мотузку. Зайчик побачив на поличці якусь баночку з надписом „Чарівний узвар". Взявши цей узвар вони вилили його бабі Язі на голову і вона перетворилася на чарівну паличку. їжачок і зайчик взяли з собою цю паличку, сіли в ступу баби Яги і полетіли на пошуки дуба.
І раптом на них налетіли ворони, але скориставшись чарівною паличкою вони справились із ними.
Нарешті наші герої побачили високий, старий дуб. А на ньому сидів страшний чорний ворон, який охороняв скриньку з чарівним пензликом, але Їжачок-Світлячок і зайчик Сіроманчик не розгубилися. Вони підійшли ближче до дуба, доторкнулись його чарівною паличкою - і дуб перетворився в маленьку берізку, а скринька стояла уже на землі. Чорний ворон закричав страшним криком, але наші герої не злякались і вилили чарівний узвар на нього. І чорний ворон
перетворився у красивого метелика.
Взявши із скриньки свій чарівний пензлик друзі вернулись додому, де їх радісно зустріли всі мешканці лісу і дякували їм що вони не дозволили бабі Язі та чорному ворону загубити їх ліс. А лисиця і вовк, узнавши що трапилось, втекли із казкового лісу і більше ніколи не повертались.
Їжачок-Світлячок разом із зайчиком Сіроманчиком допомагали всім звірятам. І надалі у казковому, чарівному лісі всі жили дружно і весело.</span>
Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір. Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям. Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню. Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі… Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо. <span>Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя</span>
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті «Гуси-лебеді летять» розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово «насіння» взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.<span>Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.</span>
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті "Гуси-лебеді летять" розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово "насіння" взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.
Добро обов’язково повертається тому, хто її робить і має багато переваг:
– Добро забезпечує відкритість – по відношенню до людей, подій і життя в цілому.
– Добро дає пильність – для того, щоб помічати найкраще і відмітати найгірше.
це перетворення світу на краще.
– це участь допомогти оточуючим людям.
– це ставлення краще самому і допомагати стати краще оточуючим людям.
– Доброта дає впевненість – у собі і в завтрашньому дні.
