Народна пісня—багатство, яке дісталлся нам від предків. Народні пісні не мають автора тому,що народ складав їх коллективно. Пісня, це щось таке, наче не обов'язкове, але без неї неможливо уявити життя народу. Пісні складалися на честь подвигів героїв, природних явищ
Павло Тичина — видатний український поет, відомий перш за все як ніжний лірик. Його пейзажні за риси, інтимна поезія, філософське сприйняття світу не можуть не захоплювати, не зачаровувати.
<span>Так, читаючи збірку "Сонячні кларнети", де сконцентровані, здається, усі почуття й переживання автора, ми ніби й самі переносимося в його поетичний світ, наповнений барвами та музикою. Чому, знайомлячись із поетичним доробком Павла Тичини, ми ніби на дотик відчуваємо картини, змальовані у віршах поета? Чому ніби чуємо ніжні прекрасні мелодії, що лунають у рядках поезій? Тому, що настільки натхненне зображення почуттів через символи важко знайти ще в когось із поетів. </span>
<span>Інтимна лірика П. Тичини вражає нас силою відчуттів, вдало підібраними образами-порівняннями, які, немов картина художника, показують нам внутрішній світ ліричного героя. Для його творів характерним є зображення внутрішніх почувань через зорові образи природи. </span>
<span>У вірші "Десь надходила весна" етапи закоханості та стосунків із дівчиною змінюють один одного так само, як і пори року: весна — візит кохання, літо — переломний момент. </span>
<span>Почали тумани йти. — </span>
<span>Я сказав: не любиш ти! </span>
<span>Стала. Глянула. Промовила. </span>
<span>От і осінь вже прийшла. </span>
<span>Зрозуміло, що зима в поезії — пора розчарування й туги: </span>
<span>Зажуривсь під снігом гай. — </span>
<span>Я сказав їй: що ж... прощай! </span>
<span>Простенькі, на перший погляд, невибагливі пейзажні зариси приховують у собі велике смислове навантаження. Символізуючи перебіг почуттів від спалаху до згасання, вони звучать сильно й виразно. </span>
<span>Якщо уважно вивчити доробок Павла Тичини, то можна помітити, що саме символізує те чи інше природне явище. Так, змалювання хмар у поезіях майстра слова означає, що йдеться про сумний, тужливий настрій. Це можна побачити у вірші "Я стою на кручі": </span>
<span>Випливають хмари — </span>
<span>Сум росте, мов колос: </span>
<span>Хмари хмарять хвилі — </span>
<span>Сумно, сам я, світлий сон... </span>
<span>Тенденцію до надання образу хмар символічного значення страждання спостерігаємо й у творі "З кохання плакав я...": </span>
<span>З кохання плакав я, ридав. </span>
<span>(Над бором хмари муром!) </span>
<span>Той плач між нею, мною став — </span>
<span>(Мармуровим муром...) </span>
<span>Так само можна відмітити й інші постійні символи поезії Павла Тичини: весна — кохання, сонце — радість, любов до життя, вітер — доленосні зміни тощо. Кожен із цих образів змушує читача шукати підтекст у віршах і знаходити його у свіжих авторських співставленнях і порівняннях, дозволяє глибше зрозуміти думки та переживання ліричного героя. </span>
<span>Недарма твори митців-символістів є одними з найцікавіших в історії світової літератури. Треба мати неабиякий талант і фантазію, щоб зуміти описати всі внутрішні поривання людини через систему символів, нових та оригінальних. </span>
Устина мала важке дитинство: «Ватька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях». Відколи у десятирічному вщі йі взяли до панського двору, вона нічого окрім цілоденної, праці й не бачила. Особливо нестерпним життя Устини стало після приїзду панночки-інститутки, до якої її приставили покоївкою.
Устина зазнала багатьох знущань і від старої поміщиці, і від молодої, але це не зломило її життєлюбності і веселої вдачі: «Було мене й б'ють (бодай не згадувать) — не здержу серце, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся». Устина прагне волі та вірить у краще майбутнє. «Любо на волі дихнути», — така думка Устини проходить через усю повість.
Життя кріпачок у старої поміщиці було важким: кожного дня праця в «дівочій», постійна лайка від старої поміщиці, а нерідко — бійка. З приїздом панночки в маєток життя стало ще нестерпнішим. Особливо багато лиха зазнала Устина, коли інститутка обрала її собі за покоївку: «Прийду було її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся! Заплітаю коси — не так! Знов розплітую та заплітаю, — знов не так!.. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коЛе, і водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!».
Постійні утиски та знущання залишила свій відбиток у душі Устини, виробивши в неї терпеливість і покірність, але разом з тим, і ненависть до панів. Одного разу інститутка ледве не задушила Устину: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино... Вона мене, як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки»,
Марко Вовчок через Устину висловила власне ставлення до гнобителів і цим кинула докір інституту «благороднихдівиць»,якнйне давав своїм вихованкам справжніх знань, освіти, не виховував рис благородства: «Чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачся, людей тумашіти!».
Устина виросла серед чужих людей, тому вона добре розуміє чуже горе, співчуває своїм подругам. Вона добра, лагідна дівчина. Коли Катря запитує Устину, яка з себе молода пані, та відповідає правдиво: «Недобра». Устина здатна на глибокі почуття, щиро кохає Прокопа, вле в умовах кріпосництва їх одруження не принесло щастя. Дівчина солідарна зі своїм чоловіком Прокопом, з Катрею і Назаром, поділяє їхні думки і настрої. її наділено тонким розумом. Устина є виразником народної мудрості: у мові Устини багато прислів'їв («Уродись, кажуть, та і вдайся», «Журбою поле не перейдеш»).
Устина — віддана дружина. Коли пани віддали Прокопа у москалі, до Києва разом з ним виїхала й Устина. її життя в місті трохи покращало, бо вона вже не залежала від панів і сама заробляла гроші для родини. Коли Прокіп пішов з військом у похід, Устина живе спогадами про нього, вірою в краще майбутнє.
Образ Устиии є дещо узагальненим образом жінки-кріпачки із багатьох інших творів Марка Вовчка.
привіт лисе як у тебе справи
