Святослав- батько Ігора та Всеволода.Автор слова змальовує його як талановитого воєначальника, мудрого державного діяча, справжнього патріота, і шляхетну людину.У 1184р він об'єднав руські землі і розгромив половецьке військо він постає ідеалом, краще розуміє події, відносини між князями.авторитет Святослава у рукописі можна назвати непорушним.
Патріотична ідея, боротьба проти половців, знайшла вияв у золотому слові Святослава.Дорікаючи Ігорю І Всеволоду за їх неубдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу поразки, яка завдала багато горя усій Руській землі, скаржиться на те, що князі не хочуть допомагати йому у великій справі захисту рідної землі.
отже основна думка Золотого слова, це дорікання Ігорю та Всеволоду за їх необачність
Картина «Казак Мамай» нарисована свыше трехсот лет тому назад художником, чье имя не сохранилось. В то время много неизвестных художников из народа создали много подобных картин.На переднем плане мы видим казака, который сидит под широкополым молодым дубом посреди широкой степи. Возле казака Мамая стоит верный конь вороной. Казак пристально смотрит, не шевельнется ли где-то там, в степи, затаившийся враг.Возле казака наготове лежит боевое снаряжение: мушкет, пороховница. Позади него торчит воткнутое в землю острое копье. На ветке висит сабля, что усталости не знает и не щербится никогда.Одет Мамай, как и есть к лицу казаку, в широкие шаровары и жупан. Степь молчит, тихо вокруг — казак думу думает. А налетит ветер, колыхнет оселедец на казачьей голове, развернет пышные усы. Встрепенется Мамай и заиграет на своей бандуре.Никакой враг не мог испугать его, так как был он, как повествуют легенды, ни для кого не победимым. Только свистнет его сабля — так и покатятся головы врагов.История свидетельствует, что именно этого казака на Запорожье никогда не было. Но были тысячи ему подобных. В казаке Мамае воспроизведен сборный образ казацкой Украины. Такие картины были издавна популярными в народе, ими украшали крестьянские дома.
<span>Перша частина книга присвячена подорожі до Ліліпутії – маленьких чоловічків, які досягли великих успіхів у математиці, будівництві та механіці. Вони<span> </span>виглядають такими смішними, намагаючись здаватися великими міністрами, мудрими та розумними людьми. Ліліпутія – це манесенька країна, але в ній такі самі проблеми, як і в Англії. На чолі держави стоїть імператор. Але його претензії здаються такими смішними Гулліверу, як він тримає «шестидюймового чоловічка» на долоні.<span> </span>Імператор стурбований двома лихами в його країні. Перше лихо – це те, що у Ліліпутії існують дві ворожі партії<span> </span>Тремексенів і Слемексенів. Причина їх ворожнечі – висота підборів. Вони нагадують ворожі партії вігі і торі в Англії. Друге лихо це запекла війна з Блефуском. Причина цієї війни Гуллверу здається смішною та незначною: Жителі ліліпутії і блефуску ніяк не вирішать з якої сторони розбивати яйце: з гострої чи тупої. На мою думку це не така вже й значна причина, щоб влаштовувати війну. Такою була війна Англії з. імператор Ліліпутії захотів за допомогою сили Гуллівера завоювати всю імперію.</span>
<span>Серед мужніх воїнів особливе місце у «Слові...» посідає образ Ярославни, </span>який приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі.
<span> В образі Ярославни змальовано реальну історичну особу — дочку галицького князя Ярослава Осмомисла Єфросинію. До Цього образу, який став символом вірності та кохання, зверта¬лися і звертаються у своїй творчості багато митців. Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина та інші поети.</span>
<span>
Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор захоплюється її безмежними просторами — опис подій у різних кінцях Русі, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть задзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом сповнені слова, які кілька разів повторюються у «Слові...»: Руськая земле, уже за горами єси!»
</span> Явища природи у «Слові...» одухотворені, рослини, звірі й птахи разом з героями живуть, сумують. Коли Ігор потрапив у полон, «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось». Річка Донець допомагає руському князеві визво¬литися з неволі, охороняє його від небезпеки.У поемі поєдналися християнські та язичницькі мотиви, у яких відбилися стародавні вірування наших предків, імена язичницьких богів (Дажбог, Хоре, Стрибог, Велес), східнослов'янські міфологічні образи (Обида, Жля, Карна). У кінці твору згадано і християнського Бога, який показує Ігореві шлях із землі Половецької на землю Руську.<span>
«Слово...» тісно пов'язане з усною народною творчістю, що засвідчують народнопоетичні засоби. З фольклору запозичені автором постійні епітети: сірий вовк, сизий орел, чорна хмара, синє море; порівняння: кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Зближує «Слово...» з народною піснею вживання тавтології: труби трублять, мости мостити, ні мислю помислити, а плач Ярославни нагадує пісні-голосіння.</span><span>
Часто для означення того самого явища використовується певний образ, що стає символом. Так, зозуля — символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл — символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руськ.</span><span>За ідейно-художніми якостями «Слово...» не поступається найвидатнішим прадавнім пам'яткам німецької, французької, іспанської, грузинської літератур. Зміст поеми актуальний і в наш час, бо підносить глибокопатріотичну ідею єдності, монолітності народу.</span>
