У своєму романі в віршах «Маруся Чурай» письменниця Ліна Костенко
піднімає важливі життєві питання, серед яких збереження кращих людських
якостей, добро заради інших та розуміння поганого та хорошого у оточуючому нас
світі. Людина на протязі усього свого життя постійно зустрічається з
різноманітними труднощами, іноді навіть з жорстокістю та підлістю не тільки
сторонніх, але й досить близьких людей. І все-таки, не зважаючи на будь-які
труднощі, людина повинна знову і знову підійматися, закликаючи на допомогу
небачені резерви сили і стійкості. Один раз витримати випробування – це замало,
а ось витримувати випробування все життя, коли треба берегти гідність та честь
– такого гідна лише справжня людина.
Для того, щоб простежити, як жили герої історичного роману Л. Костенко у
божевільному світі того часу, для того, щоб зрозуміти, хто з них не зрадив, не
схибив собі, своєму високому призначенню бути справжньою людиною, треба
перекинути своєрідний місток від сучасного до минулого.
На мій погляд, основним критерієм оцінювання людини у творі є ставлення
до головної героїні твору Марусі людей під час судового процесу над дівчиною.
Марусю звинувачує мити Гриця, Галя Вишняківна та Семен Горбань – люди, які
ставляться до життя як до процесу збагачення. Під час суду мати Гриця спочатку
навіть визиває співчуття, бо що може бути найгіршим, ніж загибель сина. Але
надалі, дізнаючись зміст буття Бобренків, ми бачимо, що єдиною метою їхнього
життя залишилося збагачення. Хоча її чоловік і намагається стримати жінку у
зажерливості і егоїстичності, згодом він і сам стає таким же самим.
Ще один свідок, який виступає на суді проти Марусі – це Галя Вишняківна.
Ця особа пихата, обмежена і самовпевнена. Вона не вміє любити, усі людські
почуття для неї заміняє нестримне бажання вийти заміж. Разом з нею жорстокість
до Марусі виявляє Семен Горбань, бо дуже хоче догодити своєму багатому родичеві
Вишняку. Він і сам злодій, він ниций духом і обмежений, він не може зрозуміти
красу та глибину душі Марусі.
Усіх цих людей поєднує ницість душ, убогість та дрібність існування. Для
цих персонажів немає нічого святого, бо в житті їхньому одна єдина мета – це
збагачення, збагачення будь-якою ціною. Розмірковуючи про них, досить важко
назвати цих персонажів людьми, скоріш це нелюди, які втратили усе людське і
забули про одвічні суспільні цінності.
m;ma
-oP ؠ 5pt;margin-left:
0cm;line-height:15.35pt;orphans: auto;widows: auto;-webkit-text-stroke-width: 0px;
word-spacing:0px'><span>А ось захищають Марусю представники козацтва, бо козацтво – це зовсім
інший світ, в якому вже в той час був демократичний устрій з законами та
звичаями, в основу яких покладені кращі моральні надбання народу та справжні
людські взаємовідносини. Відверто і красномовно виступив на суді Іван Іскра,
який щиро та без відповідно кохав Марусю. Саме він привіз документ про
помилування Марусі, підписаний самим Богданом Хмельницьким. Іван добре розумів,
що, стративши Марусю, кати знищать справжню красу мистецтва. А що ж буде далі?
«А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?» У відповідальний
момент Іскра здатний на лицарський і благородний вчинок. Він, гонець до
гетьмана, боїться на своєму шляху ворожої кулі або пастки, бо йому треба
довести цю справу до кінця. «Якщо я впаду, – не врятована пісня, задушена пісня
в петлі захрипить». Козаку притаманне благородство, не суєтне, не силуване, не
демонстроване напоказ, але неодмінне. Іван характеризується поєднанням
чоловічої сили і вразливої душі. І саме в постаті Івана козаки у цьому
творі виступають як справжні люди, гідні цього високого звання, саме вони
протистоять нелюдам, для яких у житті немає нічого святого, окрім власного
збагачення.</span>
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю доросслих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися дітиі підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без дахунад головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїйдолі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставшиписьменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долюпокоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості,зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховуувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертюдядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко,і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні,вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, щозапасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, наяку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климмко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Мииколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіхгероїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічнійситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомаагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком ряятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворогоКлимка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згурртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність оддних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської куліуже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла надорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдоюпро благородних людей.Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маєємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.
