Перше слово «мама» людина каже рідною мовою, вивчає українські літери, складає з них слова, поповнює свій словничок. Українська мова — наймелодійніша і найбарвистіша у світі! Це мова нашого народу, це мова, котрою я спілкуюся. Неможливо передати словами усі барви рідної мови — її треба чути, вивчати, знати. На жаль, деяка частина українського народу не знає рідної мови і спілкується російською, але в цьому немає ніякого злочину. Якщо зручно, то нехай розмовляє, це краще, ніж чути суржик. Від змішування української і російської страждають обидві мови.У мові одухотворюється весь народ і вся його Батьківщина, народний дух... Усі природні явища: бурі і грози, дощі і сніги — відбиваються в рідній пісні, в рідних мелодіях. Краса української мови живе у творах письменників. Саме вони змогли передати нам її красу, саме це і є підґрунтям для української літературної мови. Але у творах відбивається не тільки краса природи і природних явищ, а ще й уся історія духовного життя народу. Кожне покоління передає наступному свої надбання, здобуті протягом життя. У цю скарбницю рідної мови складають плоди сердечних рухів і «мелодію душі», плоди історичних подій, сліди пережитого горя і пережитої радості — все це народ зберігає у рідній мові. Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший засіб, що з'єднує минулі, теперішні і майбутні покоління.У житті є багато поганого, інколи зло перемагає добро. Але мову, безперечно, відносимо до добра! Тому шануй і поважай українську мову! Використовуй у розмові тільки добрі слова, не лайся і не сварися! І тоді ще однією доброю людиною у світі стане більше!
У «Думі про козака Голоту» розкривається одна зі сторінок історії українського народу — боротьба проти татарських нападників. Події, які змальовані в думі, стосуються XVI—XVII століть. У ті далекі буремні часи татарські й турецькі військові загони часто нападали на українські села й міста, грабували їх, а людей забирали в полон і продавали на невільницьких ринках. Але український народ не корився жорстоким нападникам, мужньо боровся проти них. У цій звитяжній боротьбі особливо відзначилося козацтво. Як своїх вірних захисників народ оспівав козаків у багатьох думах.Одним із таких улюблених героїв є козак Голота. Читаючи думу, ми дізнаємося, що козак Голота небагатий. На ньому свита з грубого сукна («семиряга»), «шапка-бирка, зверху дірка, травою пошита, вітром підбита», на ногах — онучі «рядняні» й постоли в’язові. Зовсім небагаті шати! Та незважаючи на свою бідність, козак дбає про те, щоб бути гідним захисником вітчизни. Він має і «коня вороного», і «ясненьку зброю». Він мужній, сміливий, відважний: «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота». Разом із тим він чесна, справедлива, миролюбна людина: «ні города, ні села не займає». Це справжній захисник рідної землі, народний герой, що вміє постояти і за свою честь, і за свій народ.Він є уособленням військової доблесті й честі, мужності та лицарства. У такому змалюванні козака відбито всенародну любов і пошану українського народу до свого захисника. З’ясувавши хижий намір свого ворога — багатого татарина, шо хотів захопити козака й продати його в неволю, — Голота вбиває татарина в чесному відкритому поєдинку. У «Думі про козака Голоту» народ прославляє перемогу мужнього, сміливого козака над нападником-татарином і висловлює своє одвічне заповітне бажання, щоб козаки завждиХороші мислі малиІ неприятеля під ноги топтали.Прочитавши «Думу про козака Голоту», я зрозуміла, яке міцне коріння мас наш волелюбний народ. Дух справжнього козацького лицарства, мужності й відваги жив і живе у нашому народі. Козак Голота не може не сподобатись. І військовою вправністю, й чесністю, й доблестю він викликає повагу й захоплення.<span>Цей образ учить нас любити нашу прекрасну Батьківщину, як зіницю ока берегти її честь і незалежність, як це зумів зробити герой народного епосу — славний козак Голота, подвигом якого захоплюється не одне покоління його нащадків.</span>
За грядою віків, за сивою пеленою часу бачаться мені мої далекі пращури, "добрі та нехитрі”, які понад усе на світі любили сіяти та ростити хліб, обробляти землю-годувальницю. Не одне століття відділяє нас від тієї знаменної доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, коли жили і відважно боролися, захищаючи свої кордони, Володимир Великий і Святослав, Роман і Данило Галицький.
<span>А скільки подвигів, скількох велетів духу народила за роки свого існування Запорізька Січ! Богдан Хмельницький та Іван Сірко, Петро Сагайдачний і Тарас Трясило, Максим Кривоніс та Іван Богун… А скільки безіменних героїв-лицарів, які, боронячи південні рубежі України, визволяючи полонених з рабства, примушували здригатися татарських ханів, спопеляли фортеці султанів, громили добірні полки польських шляхтичів. Стамбул і Кафа, Синоп і Трапезунд, мабуть, і досі пам’ятають запах порохового диму з козацьких мушкетів. </span>
<span>Гордістю нашого народу була і залишається діяльність одного з найвидатніших політичних провідників козацької України — гетьмана Івана Мазепи. Своїм політичним і дипломатичним талантом, ерудицією та культурою він зміцнив авторитет гетьманської України. </span>
<span>XIX століття виплекало чи не найбільших велетів української духовності — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. І це попри те, що в нашої нації у ці лиховісні часи російський "старший брат” намагався відібрати все — від мови до "латаної свитини”. </span>
<span>Але, напевно, така вже доля нашого народу — жити і виживати, через дар пам’яті бути невмирущим. </span>
<span>Людина — це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто відображенням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, з точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, власну волю, власні почуття. Призначенням людини, як вчить Біблія, є творити добро. </span>
<span>Людина безсмертна не лише в релігійному розумінні, але й у своїх ділах. Усе, що кожен із нас зробить, матиме свій слід у майбутньому і, таким чином, стане вічним, хоча самої людини давно вже й не буде. Найзагальніше покликання кожної людини — жити. І жити гідно. Часто ми "купуємося” на зовсім дрібні і скороминущі речі, а це принижує людину, робить її життя нецікавим і примітивним. Крім основного призначення, кожен з нас, я вважаю, має своє особисте покликання. Бог кожного з нас знає і любить, і кожного наділяє тим чи іншим талантом, чи якоюсь характерною властивістю, яку людина може розвинути або змарнувати. Навіть якщо не відчуваємо у собі здібностей до мистецтва, науки чи спорту, то все одно можемо розвивати в собі щедрість, терпимість, порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто бракує у житті. Для кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повестися у дріб’язкових, буденних справах. Бо часто людина грішить тим, що будує якісь величезні плани, мріє про високе життя і не вміє бути уважною до щоденних потреб своїх ближніх. </span>
<span>Цінність життя людини повинна вимірюватися кількістю добра і любові, вкладених нею у кожну, хай і невеличку справу. Люди повинні жити в дружбі, злагоді, допомагати один одному. Але та допомога тільки тоді буде шляхетною, якщо вона є безкорисною. Ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їхню опіку та внутрішню потребу якогось ставлення до них. Вже самою природою передбачено, що сильніший повинен піклуватися про слабшого. І, власне, сила сильного полягає в тому, наскільки він використовує її для служіння іншим. Батьки не просто виховують нас, дітей, забезпечують їжею, одягом, відсилають до школи; вони люблять і піклуються про нас. Мама не сподівається якоїсь особливої нагороди від дитини; вона просто любить її, і цього їй досить. Так може будуватися і суспільне життя. </span>
ой летіла стріла цікава балада яка розповідає нам про силу почуттів: матері, сестри та дівчини... по смерті мати так плакала щовиросла верба, від сліз сестри-калина, ну а від сліз дівчини нічого...