Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.— Еге ж.— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?— А ти не здогадуєшся?— Ні.— Ніскілечки?<span> </span>
Отже, проблема вибору і неправильні висновки перетворили Чіпку з правдошукача на злочинця. Слід сказати, що причини такої долі Панас Мирний вбачав у дитинстві і подальшому житті героя в умовах безправ’я українського народу і безкарності панства. В основу свого роману письменник поклав історію життя свого друга дитинства Чіпки Грицька, який був круглим сиротою і ще з дитинства зазнав багато лиха. Але, на відміну від героя роману, він став заможнім господарем, не крадучи та грабуючи, а важко працюючи.
Джулія Новеллі - італійка; скориставшись вибухом, як і Іван, вона втікає з табору. Письменник з любов’ю змальовує Джулію, підкреслюючи її красу, тендітність, витонченість: у неї чорні виразні очі, густе волосся, гнучка і струнка фігура, дзвінкий сміх. Завдяки образу Джулії Новеллі автор спонукає свого героя пройти перевірку коханням.
Неоднозначне питання. У житті головного героя сталася драматична подія - померла рідна дитина. Тепер він дивиться на свої меблі наче не своїми очима. Він нібито змирився з цим, та водночас його не відпускає відчуття страшного болю за свою донечку. Батько метається, як поранений звір загнаний у клітку. Зі сльозами на очах він тримає в руках зелену чашку, яка стає єдиним атрибутом зняття інтенції божевілля. Чоловік заспокоює свою дружину, наголошуючи на тому, що в них ще народяться здорові діти. Це підлість зболеної душі і жорстокої пам'яті. Батько мотивується виключно традицією, звичаями, морально-етичними нормами, власним емоційним ставленням до світу (і тут він належить сам собі). Суто особисте - це неусвідомленість ситуації, свого роду певна обмеженість своєї волі. Батько, як художник, відчуває неспівмірність людського і творчого. І саме це штовхає на аморальні кроки чоловіка, який, бачачи безвихідь ситуації, вибачливо звертається до своєї померлої доньки. Тобто, його одержимість, бажання пізнати життя у всій його повноті, його візуальна стратегія взяли гору над батьківським почуттям