Я лежу в темряві й слухаю, як бавиться срібний чоловічок, що о живе в нас у запічку.
Якось після дощу затекла хата. Мати бідкалася, а мені радісно слухати музику крапель, що падали в старі дерев'яні ночви, і цинковий тазик.
Вранці мати причиняє віконниці, думаючи, що я сплю. Але снопик сонячного світла пробивається в кімнату, і в ньому видно, як танцюють золоті пушинки.
Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель. Коли я запитав, як його звати, почувся звук «бумс!», і я зрозумів, що це — Бумс. Я не пуду його чіпати, класти в коробку, як метелика, щоб не зашкодити.
Сопуха
Матері лякають Сопухою дітей, які не хочуть спати. Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі куточки в хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких цікавих речей. Мені здається, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх побачити, знайти в них хоча 6 щілинку. Якось я приклав вухо до призьби почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється: комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою?
Адам
У мого друга товсте ім'я — Адам. А в подруги Ніни — тонке, розоре, як звук павутинки. З Адамом я познайомився біля протоки, де пускав кораблі зі щавелевих листків. Цей тонкий високий чоловік, одягнений не по-сільському, приїхав до баби Сірохи. Привітав мене, як морський вовк, сказав, що він Адам (так його в інституті називають від прізвища Адаменко), і здогадався, на відміну від інших дорослих, що то не листки пливуть, а каравели.
Адам розпитував про все, що бачив у річці — черепашок, жуків, жаб, дивувався — в інституті такого не вчили. В інституті придумали штучне сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користі людям, але забули про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через це страшна хвороба. Адам запропонував зробити греблю на річці та млинок.
Ніна
Ні наступного дня, ні пізніше Адам не прийшов до греблі. Річка швидко розмила загату. Мені стало дуже сумно. Захотілося, щоб по ряд був друг.
І раптом — пливе човник, а в ньому дівчинка в блакитному, з великими очима, з білою стрічкою в косі.
Я зрозумів, що це Ніна, яка снилася мені ночами. Вона не любила, щоб її розпитували. І сказала на моє бажання подивитися потойбічний світ, що цього робити не слід, звідти не повертаються Добрі люди потім проростають гарними деревами, квітами, а злі — колючками.
За павутинною
Ми полізли із Ніною в білу печеру. Спочатку було страшнувато, а потім ми аж завмерли від краси білого сяйва.
Потім ми вибралися на гору Хіврю. Там посідали на стежку й побачили павучачу нірку, Стали дратувати та виманювати з нірки павука-хрестовика. Потім слухали, як бринить павутинка.
Раптом чую, як хтось мене запитує, з ким я говорю. Це мама. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися — немає тут дітей. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю.
Все відпливає
Адама не стало. У Ніни розвалився човен, і я обіцяю зробити їй новий.
Баба Сіроха принесла посилку, в якій Адам передав для мене лісові дарунки — шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще багато всякої всячини.
Ніна відпливала на човнику восени. Річка була встелена осіннім листям, над нею неслися павутинки, а вище — журавлині ключі. Вітрильник Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами. І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.
Коментар
Хлопчик Льонька живе в глухому селі, де немає його однолітків. він не страждає від цього: за допомогою багатої уяви, фантазії, спостереження за світом природи знаходить собі друзів — срібного чоловічка, Ніну та інших. Хлопчикові дуже боляче, коли йде з життя молодий учений, добрий його друг Адам. У Льоньки тонка, вразлива, благородна душа, здатна до співпереживання. І це, мабуть, найбільше ньому приваблює, адже не кожен з нас здатен почути звук павутинки.
Василь Симоненко написав чудову віршовану казку «Цар Плаксій та Лоскотон». Вона цікава та легко читається. Два головні герої казки зовсім різні. Мені не подобається злий цар Плаксій, він несе темряву суму. Мене захоплює веселий Лоскотон, який приносить світло радості людям.
<span> Дядько Лоскотон має добре серце, він любить дітей, прагне робити тільки добрі діла, допомагає іншим. Терплячість допомагає переносити ув’язнення, а мужність та сміливість - перемогти всі безглузді заборони царя. Дорослі та діти люблять Лоскотона, бо він несе людям справедливість, радість і «приходив до усіх голосний та щирий сміх». Автор так описує його : «мав він вдачу теплу й щиру, ще й лукавинку в очах».</span>
Зовсім іншим ми бачимо Плаксія: «голова його – мов бочка, очі – ніби кавуни». Цар любить тільки владу, прагне, щоб слуги тяжко працювали на нього. Сльози лиються з його очей, тому він бажає іншим тільки суму. Народ не любить свого нелюдяного правителя, який є злий та розлючений на усіх. За спиною гвардії він був сміливий, а сам на сам – страшенний боягуз: «раптом цар упав на трон», коли побачив у палаці Лоскотона.
<span> Цар від лоскоту лопнув, втекли його сумні діти, тому закінчився сум в «красі-країні з дивним ім’ям Сльозолий. А дядько Лоскотон «живе й понині, дітям носить щирий сміх».</span>
Найповніше у творі невідомого автора "Слово про похід ігорів" відтворено образ головного героя - руського князя Ігоря. Він любить свою Батьківщину і ладен віддати за неї життя. Для нього краще смерть, ніж полон, який він вважає найбільшою ганьбою. Ігор мужний, рішучий, про це засвідчує те, що він не звернув уваги на лихе знамення природи(солнечное затмение, на укр точн перевод я не помню, мабуть сонячне затьмарення, але я не впевнена)і вирушає в похід, на що наврядчи у ті часи зважився б хтось інший. Це показує нам і іншу сторону князя - він необачний, недалекоглядний, надміру запальний, і це призвело до того, що його військо розгромлене, він в полоні, а руський народ і сама Русь знову не захищені від нападів половців.