1-Картина про життя в оточеннi природи, враження <span>Як ніжно виглядають золоті
берізки серед зелених сосен</span>сенi,коли дивлюсь -видчувю спокiй 2-так як зображено природни елементи-гори,дерева,вода,трава 3-думаю що початок осени,так як биля будиночкив дерева ще не повнистю пожовтили. 4-переважно тепли жовти кольора,але кидаеться в очи барвистий червоний де не де. 5-на передньому золотi берези,нiби автор хотив передати багатство кольору осени та зосередити на цьому увагу ,на задньому плани зеленi сосни та могучи гори,уютний будиночок.6-Дерева одягнени в ризнобарвни кольора,так чк глубока осинь ще не настала,поступово закрашуе осинь дерева своими жовто-румяними кольорами.7-небо з легкою прохолодою.....8-стан спокою передав в спокийних теплих тонах фарб.(Я не художник та не поет,але десь так побачила через монитор картину)
Зі старовинних книжок, з пожовклих сторінок, написаних упевненою рукою театрознавця Раїси Беньяш, давним-давно у моїй свідомості сформувалися два типи Чацьких. Два різних герої, яких лаконічно і об'ємно живописала мила Раїса Мойсеївна. Перший тип — мейєрхольдівський з вистави "Горе розуму" (цю назву режисер узяв із архівів О.Грибоєдова). Ексцентричний Чацький (Е.Гарін) з'являвся на сцені прямо з морозу, в хутряній шубі нарозхрист, в ескімоській кудлатій шапці, зсунутій на потилицю. Той Чацький, повернувшись з-за кордону, ґрунтовно підготувався до московського льодовикового періоду. Інший тип був явлений у 60-ті ХХ ст. в товстоноговському спектаклі. Інтелектуал Чацький (С.Юрський), одягнений з голочки: модний хлопчик, втілення чеснот. Елегантний фрак, фірмовий жилет у чорно-білу смужку, білосніжний комірець сорочки. Цей Чацький чистий як скло, відкритий, як космос. Він повернувся у своє місто, знайоме до сліз, без героїчних зусиль (як це часто трактували), "руйнувати підвалини" закостенілої фамусовської Москви. Тепер же місячною доріжкою, що пролягла "над" партером Молодого театру (націлившись не на Місяць, а в черево чорної сценічної коробки), невпевнено навіть не ступає, а наче трохи прикульгує абсолютно новий герой "Лиха з розуму". Це Чацький зразка 2016-го. У потертій шинельці oversize, дешевих кросівках, вовняному кардигані, з наплічником скромного скарбу на худеньких змерзлих плечах. Яскравий знак його нинішньої амуніції — блакитна каска. Каска миротворця, учасника загадкового конфлікту. Трохи підсліпуватий Чацький (невдовзі він приміряє окуляри) повертається як миротворець у свій колишній світ. Часу минуло не так багато. Років зо три, як у Грибоєдова. Скажімо, з 2013-го по 2016-й… Тобто наш теперішній рік. Але й цього часового відтинку досить, щоби сталося багато помітних та разючих змін навколо і всередині. І в ньому самому, неприкаяному доброму очкарику з ніжною хлоп'ячою сором'язливістю. І в "них", певна річ, у людях (але переважно — у потворах), до яких він завітав у гості ніби в саме серце русского мира. Причому остання фраза без жодних лапок. Нагадаю, здавна велика п'єса сприймалася як сатира на російський світ (першої половини XIX ст. ), як протест вільної людини "проти мерзенної російської дійсності" (сам Віссаріон так сказав). У київській виставі очікувано виникають актуальні політичні асоціації: куди без них? І деякі сатиричні грибоєдовські образи будуть доведені до гротескного сучасного загострення. Але це пізніше. Поки що ж, у момент його ходи місячною доріжкою над маківками глядачів, терзаєшся вічним: ну навіщо всі вони знову й знову приходять незрозуміло звідки й незрозуміло навіщо?
<span>
</span>
Лядина справжня людина , коли в неї є своя мова,країна і народ.Різні народи складають свої байки , казки ,пісні.Також певний народ має свої звичаї та традиції,ритуали.І тобі звичайно гордо чути коли кажуть:-та людина українського незалежного здоров*я.!Цінуйте свою країну звичаї і народ
Ответ:
Легко
Объяснение:
Щирий українець це людина яка проживає в Україні і може допомогти вам,підтримує закони
2.Тому що більшість сучасних людей жорсткі і не відповідають вимогам закону
3.Я уявляю українця так щоб він завжди був хоть і стильним але в українській вишивці, відповідно допомагав державі
Людям властиво помилятися, але уміння визнавати помилки — ознака розуму. Дурень же ніколи не визнає, що прийняв неправильне рішення. Упертість, невміння чи відверте небажання погодитися з правильною думкою може призвести до фатальних наслідків.
Яскравим прикладом людини, яка не вміє визнавати своїх помилок, є головний герой роману Валер’яна Підмогильного «Місто» Степан Радченко. До Києва хлопця привели благородні наміри: вивчитися й повернутися назад, у село, щоб змінити там життя, але невдовзі він вирішує залишитися, щоб улити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту». З часом Степан отримав усе: хорошу роботу, гроші, квартиру, славу. Але він не отримав головного — душевного комфорту, бо ніколи не визнавав своїх помилок ні у ставленні до друзів, ні у стосунках із жінками. Місто тисне на нього своїми законами, вимогами, але він уже не в змозі відмовитися від його спокус
