Для українського селянина земля – це найсвятіше в житті. Довгі роки кріпосного права, коли середньостатистичний українець навіть мріяти не міг про свій клаптик землі, а якщо навіть і мав, то майже все нажите віддавав за податки, зробили землю таким собі омріяним ідолом, святинею. Не дивно, що кожен селянин готовий був покласти життя, відстоюючи кожен метр своєї землі. На превеликий жаль, на цьому ґрунті, часто виникали чвари, суперечки і навіть вбивства між родичами та сусідами.
Дуже яскравим прикладом може слугувати роман Ольги Кобилянської «Земля». Образна система її твору гармонійно та цілісно розкриває проблему влади землі над людиною. Багато років тяжкої праці, поневірянь, голоду та злиднів зробили сам факт володіння своїм клаптиком землі – недосяжною мрією для тисячі українців. Ті ж з них, які спромоглися отримати особисту ділянку, зробили з землі культ. Працелюбні хлібороби від природи, українські селяни ніколи не забували, як тяжко вона їм дісталася, і саме тому земля стала сенсом життя. З нею пов’язували поняття щастя та благополуччя. На жаль, не завжди так стається. Поклоніння землі може мати дуже печальні наслідки.
Саме так і трапилося у сім’ї Федоруків. Івоніка та Марійка, його дружина, все життя відмовляли собі у всьому, аби заробити на землю. Вони справжні селяни, ті, що люблять працювати на землі, ті, що не мислять життя без неї: «Івоніка любив її [землю]. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви». Такого ж ставлення вони вимагали від своїх синів – Михайла та Сави.
Таким самим був Михайло – він любив землю та ставився до неї шанобливо: « Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.» Саме він перейняв усі батьківські сподівання, і саме йому повинна була дістатися найкраща ділянка Федорчуків. Його кохана Анна була також працьовитою та лагідною дівчиною. Для неї праця – це святий обов’язок, її прагнення – тихе спокійне життя з коханим Михайлом. Але його віддають в рекрути, і вагітна дівчина вступає на шлях боротьби з життєвими обставинами.
Лаврін - лагідний, м'який, жартівливий.<span> у Лавріна — «веселі, сині, як небо, очі світилися привітно і ласкаво». У розмові з Карпом про дівчат він у кожній виділяє привабливі риси, виявляє доброзичливість до навколишнього світу. Йому властиве почуття гумору. Парубком він не бере участі у сімейних сварках, а своє ставлення виявляє у жартах: то зліпив коник з глевкого хліба, спеченого Мотрею, то жартівливо плюнув на купку буряків і квасолі, коли Мотря кинула миску з борщем під ноги свекрусі. Закоханий у Мелашку, він освідчується, думає й говорить словами пісні: «Брови чорні, очі карі — любо подивитися; личко як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в'яне», «Як з нею не оженюся, то в Росі утоплюся» та ін.</span>
Але нове становище в сім'ї після одруження вносить свої корективи. Прагнення хазяйнувати самостійно призводить до конфлікту з батьком. Лаврін не може обминути і сімейних чвар. Він не поступається братові грушею, сподіваючись продавати щороку груші і брати гроші. Такі міркування й поведінка Лавріна свідчать про ті безумовні зміни, яких він зазнав, <span>Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.</span>пристосовуючись до умов дрібновласницького побуту.
Не вихвалятися, менше говорити я ,цінувати життя і кожний прожитий день,побачити красу в природі та в людях
Цей твір переповнений емоціями але ж бувають такі хвилини де можно порадуватися за героїв в цьому творі:
Однак не судилося щастя Докії: її підло зрадив Семен. Зневажена дівчина мститься хлопцеві, але й сама гине тому, що у фатальну мить свого життя вона пройнялася вболіванням за маленьку дівчинку Саньку, яка була в палаючому будинку. «За що? » — це останнє запитання, з яким Докія помирає і яке повторює оповідач (автор) . Цим він спонукає нас, читачів, замислитися над тим, чому так багато горя й сліз інколи завдають люди і чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.
<span>Була смиренною.
</span> Якось так !
Тарас Григорович Шевченко – це наш символ, геній і дух. шлях до величі Тараса Шевченка лежить через усвідомлення нашої національної природи, нашого світосприйняття, нашого минулого і сучасного, адже великий Кобзар символізує душу українського народу і його гідність. У ньому все наше буття і всі наші мрії. Кому не відомо:Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Не знайти такого хірургічного скальпеля, що зміг би відділити їх одне від одного – вони синоніми на всі часи. Українцеві уявити себе без Шевченка, все одно, що без неба над головою. Він - верхівка нашого родового дерева.
