З давніх давен собака жив поруч із людиною, був її другом та помічником. Це перша тварина, яку приручила давня людина. Вона ділилася із собакою їжею, а той допомагав їй на полюванні та охороняв її та її житло. З тих самих пір продовжується вірна дружба між ними.
Сьогодні роль собаки в житті людей дуже важлива, вона виконує безліч функцій. По-перше, собака – це зазвичай домашній улюбленець усієї родини, який зігріває своїм дружнім ставленням серце, розважає, охороняє дім.
«Климко» — твір Григіра Тютюнника про дітей війни
Повість «Климко»
переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла
як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби,
знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла,
тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони
працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку,
деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає
дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала
хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до
матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою
автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих
підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною
небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення
хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а
по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку
та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того
пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається
сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя
змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний,
хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на
себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до
чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку
Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму
обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було
наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було
потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку,
але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої
вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних
підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час
війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує
дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у
себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той
тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала
ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси,
стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор
оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися
добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця
взаємодопомога дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій
страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади
учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за
підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її
відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам
ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе.
Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко
загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка
тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він
повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
<span>На
жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни
забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому
докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний
вогонь.
</span>
1838р - викуплений з кріпацтва
1840р - вийшов "Кобзар"
1843р -приїздить в Україну
1845 р- написання 5 поем "Кавказ" "Наймичка", " Заповіт", " І мертвим і живим...." "Великий льох"
1859- поїхав на Україну в рідне село Кирилівку
1848-1858 - військова служба в Окремому Оренбургському корпусі
У творі українського письменника «Звук павутинки» небагато персонажів, але проти це, автору вдається розкрити загадковий та чарівний, широкий та неосяжний оточуючий нас світ природи, безсмертя, добро, вічність та красу нашої землі. Саме таким цей світ уявляє головний герой повісті – хлопчик за ім’ям Льонька.Льонька – це звичайний сільський хлопець, майбутній третьокласник, який постійно фантазує і щось вигадує. Але сказати, що він все вигадує – це неправильно, бо Льонька не вигадує, він просто бачить оточуючий світ сповненим різноманітними дивами. Хлопчик не вигадує ці дива, бо він в них постійно живе, для нього вони цілком реальні. Як на мене, то Льонька є дуже талановитим хлопчиком, бо має щире серце, кмітливий розум і неабияку уяву. Поряд з Льонькою завжди знаходяться його друзі – Адам та Ніна.<span>І якщо Ніна – це вигадана самим хлопцем дівчина, то Адам – справжня людина. Адам, незважаючи на свій похилий вік, знайшов спільний язик з десятирічним хлопчиком. Адам – це вчений, який приїхав до села, як він сказав, помирати. Вчений був хворий на малокрів’я, і йому залишалося на цьому світі не дуже багато днів. Поява Адама в селі та трагічна історія його життя справила дуже велике враження на хлопця. Ближче познайомившись із вченим, Льонька дивується тому, що існують дорослі люди, які спроможні зрозуміти його фантазії та його вигадки. Одним з таких людей був Адам, який у своєму серці на все життя зберіг частинку дитинства, що допомогла вченому зрозуміти звичайного хлопчика. Вчений бачить, що листочки на воді – то не листочки, а справжня флотилія, а Льонька </span>
