Тема: образ людини, відштовхнутої суспільством
Головна думка: навіть якщо ти однин і в небезпеці, то все одно маєш духовні крила, які врятують, коли крижина почне тонути.
Художні засоби: епітети: біла, стара свита; темна, широка Одра; тонка, майже прозора крижина. <span>Метафори: В цьому році зима не вдягала білої свити//Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.//Пошукала, поплакала..//Бідувала в старій із торішніх зів"ялих трав.</span><span>Риторичне запитання: Що ж робити? Нащо крилатим ґрунт під ногами?</span>
Як всім відомо Прометей це боге вогню.Це був дуже відомий бог у свої часи.Його вважали дуже сильним,могучим і також хітрим.Якось вкрав Прометей вогонь,у свого найкрашого друга Гефеста, для людей.Цим самим він пішов на перекор Зевсу,який не хотів допомогати людям.Але Прометей не зміг дивись на горе людське.Потім він їх навчив рахувати,писати,він навчив їх искусств.Познайомив з металами,навчив як добувати і обробляти із недру землі.Але як відомо за Прометей був наказан Зевсом.На мій взгляд це дуже жорстке покорання.Його пркавали до гори,прибивая на руки і на ногі стальні цвяхи,також йому встромили цвях у груді.На мій погляд це був дуже хоробрий,добрий і відзивчівий бог.
Єпітети: багрянії зорі, пташиному хорі, ясним самоцвітом, порання роса, весняним привітом,троянда розкішна, вродливиця пишна.
Порівняння: вітер зітха, мов дріада сумує.
Збірка складається з трьох циклів – жмутків за визначенням самого автора. Перший жмуток розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю життям. Чари любові захоплюють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена:
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне.
Спочатку дівчина - об'єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий солодкий біль, а розуміння неможливості бути разом - покору долі:
Жиймо! Кожде своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здиблемось колись — то добре,
А як ні — кому се вадить? («Я не надіюсь нічого»)
Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші докори:
Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам'яті
За докір гіркий («Не минай з погордою»).
У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:
Золоті зорі в небеснім морі
Моргають серед ночі,
Та над всі зорі внизу і вгорі —
Її чорнії очі («Зелений явір, зелений явір»).
Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію
В творчестве Байрона не только поэзии. Он известен и как автор поэм “Шильйонський узник”, “Гяур”, “Корсар”, “Лара”, драматических произведений “Манфред”, “Каин”, романа в стихах “Дон Жуан” и др. Мировое признание молодому автору принесла его поэма “Паломничество Чайльда Гарольда”, герой которой, разочаровавшись в сладких мечтах юности, убегает от общества в далекие экзотические края, где ищет среди дикой природы гармонию жизни. Интересно, что Байрон настолько ярко и увлекательно описывал события и картины природы в поэмах, что читатели отождествляли автора с героями каждой его поэмы. Например, поэта - с образом Чайльд Гарольда, даже считали, что он некоторое время был пиратом, потому, что очень искусно и точно описал пиратский быт в поэме “Гяур”.
В 1818 году, во время пребывания в Италии, Байрон пишет ліроепічну поэму “Мазепа”. Именно это произведение открыл европейской публике неизвестную тогда страну - Украину.
В биографии Ивана Мазепы любопытство и желание потомков найти разгадку вызывают два факта. Первый - служба гетмана у польского короля, а затем возвращение на родину. Второй - это попытка обрести независимость Украине за помощью шведов. Попытка эта потерпела поражение в Полтавской битвы 1709 г. Первый из этих фактов относится к сфере легенды, которая надолго очаровала западный романтизм, второй - к сфере истории, что до сих пор имеет очень сильное и живое политическую окраску. В 2009 году Украина особое внимание уделила празднованию двух знаменательных дат - 300річчя со дня смерти Ивана Мазепы и 300річчя Полтавской битвы. Наши современники почтили эти два события, провели большую исследовательскую работу по объективного трактовки этих исторических событий. И все же вернемся к истории.
Отец Ивана Мазепы мечтал о большой карьере для своего сына, поэтому после окончания им КиєвоМогилянського училища (академии?), выслал его служить пажом при дворе польского короля ЯнаКазимира.
ЯнКазимир имел привычку ежегодно выряжать на чужбину трех талантливых молодых людей благородного происхождения для улучшения их образования. Мазепа попал в их число. Он посетил Германию, Францию и Италию, получил там прекрасное образование и воочию увидел уровень культуры европейских стран. В 1659 г. Мазепа вернулся в Польшу. Тем временем события международной политики предоставили совсем другое направление его бурной судьбы.