Найважливішою подією давньоукраїнської історії пер. пол. І тис. н.е. була поява на історичній арені слов’ян, які в складних умовах контактної зони, якою завжди була територія України, зуміли з окремих слов’янських племен і культур не лише консолідуватися у монолітніші племінні спілки – передвісники державності, але й залучити до цього процесу сусідні неслов’янські племена. Про міцність і життєздатність цих об’єднань свідчить те, що венеди, анти та склавини витримали і сарматську експансію, і готський похід, і навалу гунів і залишилися на своїй батьківщині. Велике значення у формуванні ранньослов’янського суспільства мали тривалі та широкі контакти з римською провінційною культурою.Після падіння в 476р. Римської імперії було ліквідовано останній оплот рабовласництва в Європі. Східна частина Римської імперії – Візантія уникла загибелі, поступово пристосувалася до нових умов і стала одним з найважливіших факторів формування державності, господарства та культури для східнослов’янських племен на теренах України.<span>За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких (7) пов’язана з територією України: дуліби, деревляни, білі хорвати, поляни, уличі, тиверці та сіверяни, до складу яких входило понад 50 племен. Особливу роль в історії Київської Русі відіграли поляни, головним центром розселених в середньому Подніпров’ї, з центром – Києвом. Після відкриття на Старокиївській горі залишків найдавнішого городища VІІ ст. легенда про заснування цього міста Києм набуває рис фольклорно – осмисленого спогаду. Вірогідно, що він походив із східнослов’янського племені хорватів, після розгрому якого аварами побував у Візантії. З допомогою візантійського імператора підняв повстання проти аварського кагана, досягши успіхів у цій боротьбі, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і відправився в Подніпров’я де заклав Київ. Спочатку Київська Русь була невиликим об’єднанням племен, згодом до неї були прилучені деревляни, частина сіверян, дреговичів.!!!</span>
После прихода к власти в России большевиков и после окончания гражданской войны, прибалтийские государства получили независимость.
Латвия вела войну с Польшей в 1920, тогда они отстаивали свой суверинитет, в результате войны была потеряна столица Вильно
Затем, перед началом Великой Отечественной войны, Советской руководство организовывает коммунистические перевороты в 1940 г во всех прибалтийских странах(Эстония, Латвия, Литва)
после чего они вошли в состав СССР
Но уже в переод перестройки(1985-1991) балтийские народы снова принялись стать независимыми государствами. в результате долгих восстаний и стачек и вывода Советских войск из стран Балтии, Эти государства приобрели независимость и дос сих пор существуют на карте 2016
Жахливі санітарні умови, особливо в містах, сприяли поширенню хвороб і епідемій. У XVI — першій половині XVII ст. окремі райони Європи неодноразово вражала епідемія чуми. Під час спалаху чуми у 1629—1631 рр., що охопила майже все Середземномор'я, вмерло більше ніж половина міського населення. Німецькі землі чума спустошувала у 1624—1630, 1634—1639 рр. і наприкінці Тридцятилітньої війни. Втрати населення в цих країнах становили 60—75%. Значними були людські втрати також від епідемій віспи, холери, тифу.
<span>Населення Європи гинуло не лише від епідемій, а й від голоду в неврожайні роки, пожеж, воєнних спустошень. Особливо відчутними були втрати від війн, пов'язані з початком використання вогнепальної зброї та масовим убивством мирного населення, що стало звичною практикою ведення воєнних дій. Під час повстання у Нідерландах проти іспанського панування герцог Альба, який очолював каральну експедицію, сповіщав короля Філіппа VI: “Якщо я захоплю Алькмаар, то жодна істота не залишиться живою. Кожну горлянку буде перерізано ножем”. Величезними були втрати під час громадянських війн у Франції та першої загальноєвропейської Тридцятилітньої війни. За приблизними підрахунками, лише в XVII ст. Європа втратила у війнах 3 млн осіб.</span>
В течение всего III века до н. э. глава библиотеки по традиции был одновременно и воспитателем наследника престола[1]. После римского завоевания Египта библиотека сохранила своё высокое значение для новой администрации; по крайней мере, до начала III века н. э., её сотрудники имели привилегии птолемеевской эпохи. Александрия поддерживала статус интеллектуального и образовательного центра ещё в V веке.
Собственно, библиотечных собраний было два: главное, располагавшееся в царском дворце в квартале Брухейон (оно пострадало во время войны Юлия Цезаря в 48 г. до н. э.), и вспомогательное, в храме Сераписа (Серапеум), там хранились общедоступные фонды и учебная литература.
Основной фонд библиотеки прекратил существование в ходе боевых действий 273 года — император Аврелиан полностью уничтожил Брухейон. С XVIII века распространилась версия, что часть библиотеки, хранившаяся в Серапеуме, была уничтожена во время столкновений 391 года между христианами и язычниками, но она не подтверждается однозначно античными источниками. По легенде, уничтожение библиотечных фондов завершилось в ходе арабского завоевания в первой половине VII века .
Практически все сведения о содержимом и устройстве Александрийской библиотеки содержатся в разрозненных античных источниках, которые сильно противоречат друг другу. Не известен ни один текст, вышедший непосредственно из библиотеки; археологи с большим трудом идентифицируют её местоположение.