Я маю справжню подругу. Її звати Олеся.
Справжня дружба витримує всі випробування і триває роками. Ми дружимо з першого класу. У нас багато спільних інтересів. Олеся теж захоплюється музикою, відвідує музичну школу. А ще вона гарно вчиться, добре знає математику. Спортивна та спритна. Часто приймає участь у змаганнях. Телефонує та провідує мене, коли я хвора. Завжди поділиться новинами. Я знаю, що подруга не зробить мені боляче, не обмовить. Олеся завжди дасть слушну пораду.
Ось така моя справжня подруга.
Поруч із сусіднім будинком, що стоїть якраз за нашим, збудували новий супермаркет. Сусідський кіт Васька - то ще той хитрунчик! Тато завжди був економним: грошей зайве не витрачав, купуючи лише те, що наразі необхідно. Економічний показник - то співвідношення рівня прибутку й видатків.
<span>Найвища температура на Місяці становить плюс сто сімнадцять градусів Цельсія.</span>
<span>Кожен день на Землю падає приблизно двадцять сім тонн космічного пилу.
</span><span>Тривалість повного місячного затемнення не перевищує ста чотирьох хвилин.
</span><span>Висота найбільшої гори на Місяці дорівнює одинадцять тисяч п'ятсот метрів.
</span><span>Один рік на Плутоні триває двісті сорок вісім земних років.</span>
1. „Добрий вечір тобі, пане господарю“
2. „Небо і земля“
3. „Тиха ніч“
4. „А в Єрусалимі“
5. „Ой у саду, саду“
6. „За вікном чорна хмара в’ється“
1 Ой сивая тай зозуленька“
2„Павочка ходить“
3 „Ой чи є, чи нема“ 4Щедрик 5Щедрий вечір,добрий вечір!
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість...
Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я...
- Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла:
- Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нічого не робимо.
- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.
- І до того ж, у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків?
- Чого це посмішки треба ховати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина.
- У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
- Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу..
