Звісно, всі ми не святі, але бути чесним це добре.
Бувають такі моменти коли ми брешемо.. Але коли ми кажемо не правду, то ми виходить самі собі кажемо не правду... Краще гірка правда,ніж солодка брехня. Постає таке питання "Чи треба сьогодні бути чесним?" Звісно, адже таких людей не багато, якщо ми перестанемо брехати то світ стане трішки краще,тому що якщо тобі хтось бреше в очі, а ти потім про це дізнаєшся, не приємно, справді? Я вважаю що треба завжди казати правду, якою б вона не була.
З самого ранку громадський транспорт переповнений людьми котрі їдуть на роботу .
Кожен у нашій країні має громадянський обов'язок перед нею.
Безсумнівно я хочу щоб наша планета була найкращою! Щоб на планеті було чисто, було лише хороше людство, не було страшних війн та були лише прекрасні вчинки. Та на жаль, на нашій планеті живуть такі люди, яких можна вже називати свинями. Кожна така "свиня" після себе залишає дуже поганий слід — лише багнюку та сміття. Більшість людства так себе поводиться і мені навіть здається, що лише одиниці залишись такими ж людяними. Такі люди завжди прибирають після "свиней". Зокрема вони намагаються зробити їх кращими. На мою думку, через певний час, наша планету змінять такі прекрасні люди! Вони будуть залишати після себе все більше добра та миру, все буде без війн! Зрештою всі країни будуть дружними, всі будуть допомагати одне одному. Я вірю, і я буду такою ж доброю людиною, я буду оберігати нашу планету від зла! Я вірю в те, що наша планета буде найкращою!
Надзвичайно поетична картина природи змальована у вірші П.Тичини «Гаї шумлять». Твір сповнений світла, радості, повноти життя. Ліричний герой сприймає навколишнє середовище як подарунок природи-шум гаїв, хмарки в небі, гудіння звону, коливання достигаючих нив, шепіт трав. І на завершення-завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою, залишаючи на воді золоту доріжку та свої відблиски, Ніби розколовся навпіл сонячний диск-одна частинка у небі, а друга-на тихій гладіні води. Це сонячне золото заповнює душу, спонукає до творення краси й добра. Вірш перейнятий радісним відчуттям людини, яка вслухається у весняний шум зеленого гаю, усміхається сонцю, квітам, любується чарівними хмарками, що біжать по блакитному небі. Ліричний герой ніби «розмовляє» з природою, звіряє їй свої найпотаємніші, найінтимніші почуття, захоплення яскравими барвами, гармонією вічно рухливої природи. А чи не є це пасивне замилування природою? Нічого спільного з пасивністю тут немає. Природа зображена активно діючою, вона захоплює поета («душі моїй так весело»), збуджує в нього найкращі почуття, викликає спражню музику в душі.