Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі. На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу. От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку! Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною. <span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!» (В. Близнець, 274 сл.). </span>
Жизнь - это вывоз. Это заблуждение в которое верят многие. На самом деле жизнь - эта пора не рассуждать, а действовать. Некоторые живут так, как не хотели бы. Например они ходят каждый день на работу, другие не хотя идут в школу. Но жизнь дана чтоьы радоваться. Нужно замечать и восхищаться простыми вещами и жизнь наполнится яркими красками мгновений и моментов которые не забываются. Нужно быть не таким как все, нужно быть самим собой. Ты можешь прожить жизнь как обычно: Рождение. Первые шаги. Радость.Садик.Плачь.Друзья.Школа.Депрессия.ПареньПредательство.Муж.Ребёнок.Развод.Любовь.Семья.Старость. И такой жизнью к сожалению живут многие. А ты вдохновись и делай всё что хочешь.Не расстраивайся. Помогай другим обрести счастье. И главное запомни, Жизнь - это не вызов. Это то что дал создатель.
