Центральні образи повісті – Соломія та Остап. Закохані, але змушені розлучитися через примху пана, молоді люди не стали коритися долі, вирішуючи втекти в Бессарабію у пошуках кращого життя. Однак, їхній шлях був нелегким й трагічним. Автор розкриває образи саме в боротьбі з лихою долею, підкреслюючи гідність та глибокий психологізм головних персонажів. З першого погляду Соломія та Остап є типовими представниками селянства того часу, однак при глибшому розумінні твору, при подальшому аналізі поведінки головних героїв стає зрозумілим той факт, що перед нами непересічні залякані селяни-кріпаки, а люди, сповнені почуття гідності, прагненням до волі, здатними нести відповідальність за прийняті рішення й за своє життя. Треба зазначити, що жага волі присутня не тільки в зовнішня - скинути с себе кріпацьке ярмо, жити як людина -, а й внутрішня - мати змогу самому приймати рішення, бути вірним своїм принципам.Остап, вихований на розповідях діда про славне козацьке минуле, увібрав у себе всі найкращі риси: честь, мужність, відвагу: «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких Остап слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Він не раз закликав до боротьби с панами інших селян, нагадуючи, що не так давно минули ті часи, коли українці боролися за свої права: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…» Однак його ідеї не знайшли відгуку, але ворога в обличчі пана він таки знайшов. За таку свавільну вдачу, пан вирішив віддати Остапа у рекрути, розлучивши його таким чином з коханою Соломією, котру тим часом насильно видав заміж. Так кріпацьке життя суперечило життєвим принципам волелюбного Остапа, тому він вирішив втекти: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном». Остап є уособленням справжнього чоловіка, здатного нести відповідальність за себе й кохану людину.Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…»Цікавим є також персонаж Івана Котигорошка, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті: «Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра.. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш». Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою.<span>Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.</span>
Відповідь:
На кам'яному острові 2.Це був Тишкевич 3. Самі на острові 4. Тишкевич 5. Допит 6. Гонитва 7. Санькова врожба 8. Двоє серед степу 9. Пастух Рашит 10. В гостях у Вирвизуба 11. Пригоди Дурної Сили 12. Хто ж вивідник 13. Ворожбит Грицик 14. Суд у плавнях 15. Козацькі розмови
Пояснення:
Не впевнена шо це те що потрібно
Коли Юрко повернувся додому, то його почалу мучити докори і він вирішив написати листа Тосі з вибачення. Для нього це було дуже складно, але все ж таки гарні наміри перемогли у ньому і лист було відправлено. У листі він запитував тосю про те як там дика качечка зі своїми каченятами і просив у дівчинки дуже щире вибачення за свої вчинки. Тося немогла не відповісти на цей лист. так вони листувалися весьнавчальний рік. А влітку Юрко приїхав знову до села і вони разом з Тосею кожного дня ходили годувати качку з уже здоровими каченятами.
«Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ»; «Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах…»; «Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди… пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням»;
<span>Цитатна
характеристика героя. <span>
-
«Султан Сулейман буде найбільший зі всіх султанів наших!»
-
«Предсказано, що з початком кождого століття родиться великий муж, який
обхопить те століття, як бика за роги, і поборе його. А султан Сулейман
уродився в першім році десятого століття Геджри».
-
«Вічно жити не буде й він. Але старе передання каже, що він і по смерті
правитиме світом ще якийсь час».
-
«Десятий султан Османів умре на львинім столі сидячи. А що він у хвилі смерті
своєї оточений буде всіма ознаками влади, то люде і звірята, генії й злі духи
боятимуться його і слухатимуть, думаючи, що він живий. І ніхто не відважиться
наближитися до Великого халіфа. А він нікого не закличе, бо буде неживий. І так
сидітиме, аж поки малий червак не розточить палиці, на яких великий султан
опирати буде обі руки свої. Тоді разом з розточеним патиком упаде труп Великого
Володаря. І смерть його стане відома всім».
-
«...Наслідник Седіма Грізного, десятого султана Османів, найгрізнішого ворога
християн».
-
«...Первородний син і правний наслідник Селіма Грізного,— Сулейман Величавий,—
пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і
Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф всіх мусульманів, володар
трьох частей світу, цар п’ятьох морів і гір Балкану, Кавказу й Лівану і чудних
рожевих долин здовж Маріци, і страшних шляхів на степах України, могутній
сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх
християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли
над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим
Нілом...»
- «Він
був прекрасно одягнений,— стрункий і високий. Мав чорні як терен, блискучі,
трохи зачервонілі очі, сильне чоло, матово-бліде обличчя, лагідного виразу,
тонкий, орлиний ніс, вузькі уста й завзяття біля них. Спокій і розум блистіли з
карих очей його».
- «Був
у найвищій мірі здивований і — роззброєний. Тінь твердості зовсім щезла
довкруги його уст. Велике зацікавлення сею молодою дівчиною, що так основне
ріжнилася від усіх жінок в його гаремі, перемогло в нім усі інші почування»
-
«Молодий султан знав, що в цілій величезній державі його нема ні одного дому,
ні одного роду мослемів, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг,
якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему. Він дуже здивувався, що трут,
одна з його служниць,— ба, невольниця! — може мати такі думки...»
- «На
нім був чудовий, синій туркус, що хоронить від роздратування й божевілля, від
отруї і повітря, що дає красу і розум, і довге життя та й темніє, коли його
власник хворий».
-
«...І перша, і друга любов може стати отруєю, коли не поблагословить її Бог
всемогучий».
-
«...Я ще не зустрічав такої гордої дівчини ні жінки. Ніколи!»
-
«Падишах Сулейман біг за нею, як біжиться за долею, за щастям: всім серцем
своїм і всею вірою».
-
«Настя: “— А Сулейман? Цікаво, яка його душа — там — у самім нутрі?”».
-
«Настя: “— Ти володар великої держави, а я никла квітка... Таких, як я, багато,
таких, як ти, нема...”».
-
«Настя: “Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої
страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусів уже заявити суддям, що її
обида — се обида його і його дому”».
- «О,
Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависті, то вона буде вибухати проти тебе
що раз, то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю
своїх людей!».
- «Перед ним відкрився немов замкнений досі й зовсім йому
невідомий, новий огород душі його любки, в котрім цвіли квіти, яких досі не
стрічав».</span></span>