Если они объеденяца в общество то их компания быстрей будет развиваться "1 в поле не воин"
В 1919 году Кустодиев решил создать образ нового героя, который привел народ к победе над угнетателями, и написал картину "Большевик" (1919–20 г., ГТГ).
В поисках средств выражения, которые помогли бы ему найти возвышенный тон для задуманного произведения, Кустодиев впервые в своем творчестве прибегнул к аллегорическому решению. Он изобразил исполинскую фигуру с красным знаменем в руках, движущуюся через улицы Москвы.
Грандиозное полотнище флага, развеваясь на ветру, подобно пламени революционного пожара, пылает над городом и теряется за линией горизонта. Внизу, под великаном, по городским улицам и переулкам движутся потоки вооруженных людей. Простое русское лицо великана исполнено несокрушимой воли, его глаза горят, его могучие руки крепко сжимают древко. Перед ним, как последняя преграда, вырастает здание церкви – символ самодержавия, верная хранительница старых порядков. Зритель чувствует, что исполин так же легко перешагнет через нее, как он до этого переступал через дома и другие сооружения.
Художник в первоначальном варианте хотел поместить на крыше церкви спрятавшихся в паническом ужасе попа и дьякона. Но в процессе работы он отказался от включения в картину этой детали, поняв, что она могла бы перевести картину в плоскость карикатуры.
О большой творческой взыскательности, проявленной художником при написании картины, говорит тот факт, что, создавая ее, как и ряд других произведений послереволюционного времени, он отказался от ранее характерной для его картин декоративной расцветки. Кустодиев перешел к живописи, возвращая фактуре плотность и осязательность, которых были лишены уже многие произведения его дореволюционного периода.
Преисполненный благодарности к партии, указавшей стране путь к новой жизни, художник создал образ, в котором воплотил непреодолимую мощь революционного движения. Однако ошибочное понимание Великой Октябрьской социалистической революции как проявления действия стихийных бунтарских сил свидетельствовало о наивно романтических революционных представлениях, свойственных Кустодиеву.
В школах учили читать и писать, считать и рисовать, а мальчики занимались гимнастикой – борьбой.
Растительные краски с древности применялись человеком для украшения оружия, одежды и жилища. Сначала это были соки ярких лепестков, листьев, плодов растений. Затем люди научились изготавливать специальные краски из растений. При раскопках египетских пирамид найдены ткани синего цвета, окрашенные индиго (краситель из листьев растения индигофера). В Древней Руси синюю краску добывали из корня горца красильного, желтую - из корней щавеля конского, вишневую - из лишайника степной золотянки, а с помощью ежевики и черники окрашивали ткани в фиолетовые тона. Из манжетки научились получать желтую, зеленую и черную краски, из зверобоя - красную, желтую и оранжевую.
Особенно широкую цветовую палитру давала марена красильная. Знаменитые яркостью красок и многоцветием дагестанские ковры ткались из шерсти, окрашенной веществом, которое получали из этого растения.
Самый древний рецепт чернил принадлежит египтянам — смесь сажи и масла для письма на папирусе. Из пурпура и киновари делали красные, «придворные», чернила. А в состав черных входили сажа, косточки и лоза винограда, древесный костяной уголь. В XVI веке изобрели используемые до сих пор железные чернила. Для их изготовления перерабатывали ольховые корни, ореховую или дубовую кору. С тех пор было изобретено множество рецептов чернил, включая «вечные» и даже невидимые.
Хокку — поезія згадки, пізнання душевного перевтілення
Старовинна класична поезія Японії народилася з народної пісні. Перейшовши в літературу, вона не втратила своєї гармонійно-музичної основи. Хокку — неримований тривірш, рядки якого складаються відповідно з 5, 7 і 5 складів, — від прози його відрізняє ритм. Як поетичний жанр хокку сформувалося ще в XІІІ— XІV столітті, відокремившись від танки (п'ятивірша). У перекладі з японської "хокку" означає "початкова фраза". Для цих віршів характерні лаконізм та глибина змісту. Основна тема хокку — нерозривна єдність природи й людини. Японці надзвичайно люблять природу. У них існують навіть обряди милування весняними квітами сакури, осіннім місяцем, раннім снігом.
Перед цією розквітлою сливою,
здається, й бик би замукав
першу пісню весни.
М. Басьо
Пізнаючи природу, людина пізнає себе як частинку Всесвіту. Скільки різноманітних рослин в природі і стільки ж неповторних людей.
Скільки різних трав!
І в кожної — свої квіти.
Оце і є подвиг.
М. Басьо
Не втратити свою індивідуальність у вирі життєвих негод — ось чи не головне завдання людини в цьому світі.
У скількох снігах
залишилися самі собою
соснові гілки!
М. Басьо
Майстри хокку вважали, що у вірші обов'язково повинно бути сабі — прекрасне і пронизливо-сумне почуття самотності, прояви якого японські поети бачили в природі, повсякденному житті, побуті. Тільки на самоті людина може поринути в глибини своєї душі.
Метелик літає.
Одна-однісінька тінь
на всьому полі.
М. Басьо
Людині властиво згадувати своє минуле, переживати знову й знову події, що запали в серце. Найкраща пора життя — молодість, котра виблискує яскравими барвами мрій, сподівань, але вона так швидко минає...
Соловей улітку
в заростях молодого бамбука
оплакує старість свою.
М. Басьо
Відчуваючи свою єдність із природою, японські поети перевтілюються в хмарки, дерева, птахів. Холодно не тільки надворі, а й у душі, якій неспокійно у життєвому морі.
Така холодна вода! —
Ніяк не може заснути
Чайка на хвилях.
М. Басьо
Мудрі хокку навчають нас пильніше вдивлятися в навколишній світ, через нього пізнавати свою душу, відчувати нероздільну єдність з усім живим в природі, любити все, що є в цьому світі, бо навіть найменша комашка чи рослина так само безцінні і важливі, як і людина.
