В історії українського народу є нетлінні імена тих, хто ціною власного життя обороняв від ворогів нашу святу землю. Це імена тих, хто поклав на вівтар майбутнього України свої життя.
У розбурханому морі історії часи козаччини, а саме роки турецько — татарських нападів на Україну, були одними з найкривавіших для нашого народу. Наші предки зазнали страшних страждань, тяжких втрат. Проливалася українська кров, знищувалося все святе в душах і серцях людей. Замислившись над цим, я мимоволі переконуюсь у тому, що стражденний народ прагнув знайти собі могутню зброю в боротьбі за національні інтереси, опору та порятунок, тобто героя, який був би втіленням тієї надзвичайної, непереможної сили, незламного духу та сміливості. Цим героєм став козак Морозенко.
Фізична та духовна міць козака оспівується народом у пісні «Ой, Морозе, Морозенку!» У серцях українців славний Морозенко, син свого народу, займає визначне місце.
Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче,
За тобою, Морозенку, уся Україна плаче.
Із любов’ю у пісню люди вклали захоплення постаттю Морозенка. Найяскравіші якості цього образу, на мою думку, — сила, мужність і патріотизм. Він перетерпів жорстокі муки заради Батьківщини.
Ой вони ж його не стріляли не четвертували,
Тільки з нього молодого живцем серце та й виймали.
Славний козак уособив безмежне прагнення українців до волі, незалежний дух, козацьку непокору ворогу. У цьому, вважаю, у цій незламності полягає наша національна самобутність. Тому образ Морозенка — це втілення ідеалів патріотизму. Саме любов до рідного краю та до українського народу є провідним мотивом пісні. Він виразно й промовисто звучить у заключній частині твору: «Подивися, Морозенку, тай на свою Україну».
Онт бы 2 стаканчика насыпали землы положили семячко и полили потом один стакан полижиле в освещёное место а другой в тёмное
<span>Природа — то країна, де з'являється на світ кохання, де народжуються мелодії серця. Красу Полісся і ніжну любов відобразила Леся Українка в драмі-феєрії "Лісова пісня". У своєму творі письменниця возвеличила почуття кохання, що здатне міцно єднати душі і створити незримі струни між світом земним і якимсь іншим, загадковим, непізнанним, але існуючим навколо нас. Саме кохання, породжене природою, поєднує Мавку і Лукаша — лісовий дух і звичайного земного хлопця. </span>
<span>Ідею вічності справжнього-кохання втілила Леся Українка в образі Мавки. У серці цієї дівчини, незважаючи на бурі життя і страждання, які довелося їй зазнати, цвіла, мов квітка, любов, що розцвіла і стала вічним вогнем душі. Серце Мавки палало коханням, заради якого вона була здатна піти на самопожертву, терпіти муки земного світу, де панують обов'язки і численні забобони: </span>
<span>творчому доробку Олександра Олеся — одинадцять поетичних збірок, більше двадцяти драм, численні опоетизовані народні казки, поеми, фейлетони, переклади. Його твори, повернувшись з чужини, навчають нас любити рідну землю, берегти народні духовні надбання. </span>
<span>Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Не випадково музику до поезії написав М. Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну: </span>
<span>І марили айстри в розкішнім півсні Протрави шовкові, про сонячні дні.-І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна… </span>
<span>Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів. </span>
<span>І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли… І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!… </span>
<span>Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею. </span>
<span>Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри».</span>