Розпогодиться - роз*ясниться, випогодиться.
Куріння — це найжахливіша звичка людини, звикання до якої приводить до раку легень або ще гірше... Для декого куріннч то спосіб заспокоїти нерви, длч декого це приносить задоволення... Але я не розумію , як можна відчувати щось подібне знаючи , що це приносить величезну шкоду їх здоров'ю ... Це приблизно теж саме, що й думати коли ти пьєш напій схожий на Кока-Колу — то отримуєш усі корисні та необхідні задля життя речовини .... Ніколи не піддавайтеся на вмови інших ,які пропонують спробувати закурити сигарету, бо це викличе швидке звикання , від якого дуже важко спекатися.
Я дуже люблю свого дідуся. Мій дідусь - лікар. Він давно має бути на
пенсії, але ще працює. На роботі його з повагою називають по батькові,
Михайлом Івановичем. Дідусь - дільничий терапевт у поліклініці, він
лікує дорослих людей та виписує їм лікарняні листи.
Мій дідусь Михайло середнього зросту, у нього кругле обличчя. Я б не
назвав його худим або струнким. Швидше, він вельми вгодований чоловік.
Дідусь носить вуса. Волосся на голові в нього вже майже все сиве, і вуса
теж. У дідуся густі брови, чорні з сивиною. Ще він має гарні
світло-карі очі.
На перший погляд мій дід здається добрим товстуном. Але він
любить порядок та не дасть собі «сісти на голову». Якщо дідусь
сердиться, його брови грізно хмуряться. У цей момент він може одним
поглядом навести страху на того, хто з ним сперечається. Пацієнти та
медсестри дуже його поважають. А онуки, тобто я та мої двоюрідні брат та
сестра, слухаються дідуся з першого разу.
<span> Дідусь вміє робити все! У нього золоті руки. Він водить машину, може
майструвати різні речі, навіть меблі. Дідусь Михайло - дуже цікава
людина. Я міг би ще довго розповідати про нього.</span>
Біля струмка козак спішився і зсадовив малого на землю. Коня завів у прозорий затінок, зняв поклажу, розсідлав. Самопал обережно притулив до стовбура.
Поки малий вигулював коня, Омелько розпакував торбу. Лишилося ще пшоно, торбинка пшеничного борошна, кілька шматочків сала, капшук солі та з десяток тараньок.
Не відстібуючи з пояса ні лука, ні сагайдака, козак зачерпнув мідним казанком крижаної води. Тоді всипав кілька жмень пшеничного борошна. Круто посолив. Проказав молитву і почав вимішувати тісто.
Коли вимішав так круто, що тісто вже не липло до рук, то насипав у казанок ще борошна і заходився щосили перетирати грушевою ложкою тісто з борошном. Омелько так старався, що аж упрів, але буханець тіста перетворився на дрібненькі кульки. Їх козак обережно зсипав у неглибоку дерев’яну миску.
Малий тим часом напоїв Буланка, насипав у шаньку вівса й поставив коня у холодку. Потім заступом викопав поздовжню ямку, по боках поклав два шмати вивернутого дерну, а на них, як на цеглини примостив поданий Омельком казанок із щойно набраною зі струмка водою.
Козак сам заклав у ямку паливо, брязнув по кременю важким кресалом. І ось казанок облизують прозорі язики полум’я.
Коли завирував окріп, Омелько всипав туди всю гору борошняних кульок. Ось випірнула з каламутного варива одна, друга, потім ще кілька закружляли по колу. Нарешті, всі борошняні горошини піднялися нагору.
Омелько зняв казанок із вогню. Повичерпнував варене тісто і наклав у дерев’яну миску. Стали з малим, проникливо прочитали “Отче наш” і сіли розкошувати гарячою затіркою. Ще й по тарані роздерли.
Поки Омелько дожував тараню й відкрив рота, щоб загадати малому роботу, той уже спав на м’якій траві. Махнувши рукою, козак усе сам помив у струмкові й заховав у торби. Засипав піском вогнище, що ще тліло. Осідлав коня, повантажив торби, припасував до сідла самопал.
Напруживши з усіх сил очі, побачив в глибині долини ніби кілька макових зернят. Та зернята ті рухались.
Омелько висадив сонного хлопчика в сідло і повів коня до найближчого пагорба. Озирнувшись, спостеріг, що крапки-вершники на мить застигли, а тоді почали невблаганно наближатися.
Козак знайшов густий кущ, один товстий пагін притис якомога нижче і прикрутив його верхівку жмаком трави до супротивного куща. До гілочки ж приладнав стрілу.
Зладнавши “самостріл”, Омелько швидко повів коня. Невдовзі за спиною наче дитина в долоні ляснула. То Омелькова стріла в когось влучила.
Ваше, воріженьки, щастя, що малий зі мною! Тому утікати час і пора!
Пересадивши малого наперед, козак легко злетів у сідло. Буланко чимдуж погнав до далекого лісу. (За Ю.Логвином; 395 сл.)
