Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ – один із великих слов’янських народів – був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури.Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей.Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить.Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова:Коли забув ти рідну мову,Яка б та мова не була –Ти втратив корінь і основу,Ти обчухрав себе дотла.(Дмитро Білоус)Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, - це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.<span>Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.</span>
1) Вальс какого немецкого композитора звучал из шарманки Лодыжкина?
2) Кличка героя рассказа?
3) Музыкальный инструмент Мартына Лодыжкина?
4) .Как называлась дача, в которой жил избалованный и капризный мальчик Трилли?<span>
5) </span><span>Как
назывались упражнения, которые хорошо и чисто выполнял Серёжа
</span>
Мы в ответе за тех, кого приручили. Антуан де Сент-Экзюпери
Выросший в бедной семье, хорошо знавший, что такое нищета, Леонид Андреев, став писателем, посвятит свое творчество этой серьезной проблеме. Но не только людям плохо, бедствуют в этом мире и животные. Рассказ писателя «Кусака» именно об этом.
Выросшая на улице, никогда не имевшая ни своего угла, ни клички, ни достаточно еды, собака живет в постоянном страхе: любой может ударить, швырнуть камнем, гнать с презрением. Постепенно Кусака приспосабливается к этим тяжелым испытаниям. Собака становится недоверчивой и озлобленной. В людях она видит своих врагов, всегда готовых напасть. Отдалившись от них, она оказывается в дачном поселке — пустынном и безопасном зимой. Но холод не может длиться вечно, и с приходом тепла и лета появляются хозяева дачи.
Кусака по опыту знает, что люди — это зло, которого надо избегать, а при необходимости и отвечать на него, поэтому она в первый момент набрасывается на Лелю. Потом начинает происходить непривычное: люди, оказывается, умеют не только швырять камни, но и ласкать, заботиться о собаке и кормить ее. Постепенно ломается барьер, воздвигнутый Кусакой между нею и людьми. Доброта ее новых хозяев делает собаку безоружной перед ними, «она знала, что, если теперь кто-нибудь ударит ее, она уже не в силах будет впиться в тело обидчика своими острыми зубами: у нее отняли ее непримиримую злобу... »
Но, к сожалению, все хорошее быстро заканчивается. С приходом осенних холодов хозяева покинули дачу и непрошенную гостью Кусаку. Этот отъезд буквально сразил собаку. Теперь ее одиночество гораздо страшнее, она узнала другую, счастливую судьбу, когда у нее были искренние друзья, дом, еда, — а теперь Кусака опять должна вернуться к жестокой реальности: одиночеству, голоду, побоям.. . Все возвращается в ее жизни, только теперь она не готова к этим новым испытаниям. Страшным воем Кусака выражает свое горе. «Собака выла ровно, настойчиво и безнадежно спокойно. И цотому, кто слышал этот вой, казалось, что это стонет и рвется к свету сама беспросветно-темная ночь... »
Рассказ Леонида Андреева потряс меня, явился настоящим откровением. Да, животные страдают, мучаются от своей брошенности и ненужности .
Я никогда не обижаю бездомных кошек и собак, но после этого рассказа мне хочется помочь им, но как? Их так много! Я ужасаюсь бессердечию людей, способных выкинуть своего питомца. Честнее не заводить себе животного совсем, если потом его выгонишь. Люди должны об этом помнить.
<span>Замечательный французский писатель Антуан де Сент-Экзюпери писал, что «мы в ответе за тех, кого приручили» .
</span>
1) Добивался он во первых не любви к Мэри,а ее расположения,для того,чтобы видеться с Верой у них в имении.ну в принципе любви он добивался да. а что касается насыщенной гордости так это да ,конечно он следовал этой позиции.
2) Он сам сказал в "Фаталисте" кажется, "В дружбе один человек раб другого" Ну и какие у него по твоему взгляды на дружбу???да никаких,изпользование людей в своих целях более ничего.С Грушницкого он всегда пытался позлить,а с Вернером чисто приятели,не более.
3)Ну Вера его так сказать очень горячая любовь,он ее когда увидел вновь в первый раз У Лиговских,так дар речи потерял,она единственная женщина,которая любила его таким,каков он есть.
4)А вот в этой части как мне кажется он был искренен.никакого притворства.он говорил это чистого сердца.а что ему оставалось?Вера уехала,он был опустошен.и ему было стыдно за Мэри.эту молоденькую девчушку с разбитым сердцем.