Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Я дивлюся на них, і так мені
хочеться, щоб вони повернулися. Птахи ніби послухалися мене й
повернулися. А може, це був новий ключ. Дідусь говорить, що лебеді
приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю.
Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить
ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив.
Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди
полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до
хати, щоб не схопити від мами запотиличника.
А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора
висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними
ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на
чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв
ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися.
Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за
комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали
дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати
картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара,
та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й
катаєшся на маминих ночовках.
У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля
каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина —
чути її догідливе й розважливе "так-так-так", а як — сердите
"ках-ках-ках!".
Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і
передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх
ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати
не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька
Миколу.
Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки,
але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу
на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже
мої.
Я пропоную побігти на річку. Ми біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо,
як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на
зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку
підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і
життя.
