Василь Голобородько біографія скорочено Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. У 1963 році закінчив середню школу-інтернат. У 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів. Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР. Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні. У 1968–1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. 1988 — Голобородька прийняли до Спілки письменників України. 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем. Твори Василя Голобородька «Летюче віконце» (1970); «Зелен день» (1988); «Ікар на метелекових крилах» (1990); «Соловейків теремок» (1991); «Калина об Різдві» (1992); «Слова у вишиваних сорочках» (1999); «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002); «Посівальник» (2002); «Українські птахи в українському краєвиді» (2002); «Дохла кішка» (2004); «Летюче віконце» (Вибрані вірші) (2005); «Ми йдемо» (Вибрані вірші) (2006); «Віршів повна рукавичка» (2010); «Зозуля масло колотить» (2010); «Білі кімнатні рослини» (2013);
ПОВІСТІ ВАСИЛЯ БИКОВА "АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА" І БОРИСА ВАСИЛЬЕВА «У СПИСКАХ НЕ ЗНАЧИВСЯ» ЯК ГІМН КОХАННЮ ТА ЖЕРТОВНОСТІ
Загалом прозу В.Бикова поділяють на воєнну і побутову. Хоча справжній талант непересічного майстра проявився саме у повістях на воєнну тематику, поставивши твори письменника серед шедеврів антимілітаристичної психологічної прози про другу світову війну.
Саме любов, котра народжується і перемагає, перемагає і в смертоносному вирі, зачавши нове життя, є магістральною проблемою кращої повісті В.Бикова „Альпійська балада" (1963) - твору, що завоював велику популярність не тільки у республіках колишнього Союзу, але й за рубежем. „Альпійська балада" В. Бикова - твір про кохання, кохання велике і прекрасне, яке в умовах смерті народжує життя. Саме тому автор і назвав свою повість „баладою".
.случайно встретившийся ему в Оренбургской степи во время бурана вожатый, оказавшийся впоследствии самим Пугачевым
2.Когда Пугачев вошел в Белогорскую крепость, он щедро отплатил за стакан вина и заячий тулупчик: он даровал Гриневу жизнь и является своего рода земным провидением Гринева, усиливает его семейное счастье.
3. Узнав из письма Маши о требовании Швабрина не позже трех дней выйти за него замуж под угрозой - в противном случае выдать ее Пугачеву в качестве дочери капитана Миронова, Гринев бросается к генералу, коменданту Оренбурга. После отказа генерала помочь Гриневу он едет в Белогорскую крепость, по дороге же его схватывают караульные Пугачева и насильно приводят в Бердскую слободу; таким образом, в "пристанище Пугачева" он попадает не намеренно, а случайно. Воспользовавшись случаем, он жалуется Пугачеву и просит его защитить сироту. Услышав, что его люди обижают Машу, Пугачев возмутился: "Кто из моих людей смеет обижать сироту?... Я проучу Швабрина. "
4.Последняя встреча Пугачева и Гринева происходит за минуту до казни плененного бунтовщика. В это страшное мгновение Пугачев узнает того, кого полюбил за честность, храброе и доброе сердце, и кивает ему. "Через минуту его голова, мертвая и окровавленная, была показана народу". Пушкин устами героя сокрушается о позорном конце: "Еме-ля! Емеля! — думал я с досады, — зачем не наткнулся ты на штык или не подвернулся на картечь! Лучшего ничего не мог бы ты придумать".
Думаю, жизнь доктора из произведения Куприна "Чудесный доктор".
Еще, наверное, жизнь Лидии Михайловны (вроде бы) из "Уроков французского" Распутина.
С Асоль которая потеряла мать никто не дружил,потому что она верила в странное предсказание услышанное от человека в лесу(за тобой приедет принц на корабле с алыми парусами) и потому что считали её отца убийцей.Она выросла её увидел молодой приезжий Грей и исполнил предсказания услышав в таверне о нем(предсказании).