Ой
полем
киліїмським,
То
шляхом битим
гординським,
Ой
там гуляв козак
Голота,
Не
боїться ні огня, ні меча, ні третього
болота.
Правда,
на козакові шати дорогії
—
Три семирязі
лихії:
Одна
недобра, друга
негожа,
А третя й
на хлів незгожа.
А ще, правда, на
козакові
Постоли
в'язові,
А онучі
китайчані —
Щирі
жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі
валові.
Правда,
на козакові шапка-бирка
—
Зверху
дірка,
Травою
пошита,
Вітром
підбита,
Куди
віэ, туди й
провіває,
Козака
молодого
прохолоджає.
То
гуляє козак Голота,
погуляє,
Ні
города, ні села не
займає,—
На город
Килію поглядає.
У
городі Килії татарин сидить
бородатий,
По
горницях
походжає,
До
татарки словами
промовляє:
«Татарко,
татарко!
Ой, чи
ти думаєш те, що я
думаю?
Ой, чи ти
бачиш те, що я
бачу?»
Каже:
«Татарине, ой, сідий,
бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по
горницях
похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да
гадаєш».
Каже:
«Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел
літає,—
То козак
Голота добрим конем
гуляє.
Я його хочу живцем у руки
взяти
Да в город
Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами
вихваляти,
За
його много червоних не лічачи
брати,
Дорогії
сукна не мірячи
пощитати».
То теє
промовляє,
Дороге
плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову
надіває,
На коня
сідає,
Безпечно
за козаком Голотою
ганяє.
То козак
Голота добре козацький звичай
знає,—
Ой на
татарина скрива
поглядає,
Каже:
«Татарине,
татарине!
На віщо
ж ти важиш:
Чи на
мою ясненькую
зброю,
Чи на мого
коня вороного,
Чи
на мене, козака
молодого?»
«Я,—
каже,— важу на твою ясненькую
зброю,
А ще лучче
на твого коня
вороного,
А ще
лучче на тебе, козака
молодого.
Я тебе хочу живцем у руки
взяти,
В город
Килію запродати,
Перед великими панами-башами
вихваляти
І много
червоних не лічачи
набрати,
Дорогії
сукна не мірячи
пощитати».
То
козак Голота добре звичай козацький
знає.
Ой на
татарина скрива
поглядає.
«Ой,—
каже,— татарине, ой сідий же ти,
бородатий!
Либонь
же ти на розум
небагатий:
Ще ти
козака у руки не
взяв,
А вже за
його й гроші
пощитав.
А ще ж
ти між козаками не
бував,
Козацької
каші не їдав
І
козацьких звичаїв не
знаєш».
То теє
промовляв,
На
присішках став.
Без міри пороху
підсипає,
Татарину гостинця у груди
посилає:
Ой ще
козак не
примірився,
А
татарин ік лихій матері з коня
покотився!
Він
йому віри не
донімає,
До його
прибуває,
Келепом
межи плечі
гримає,
Коли ж
огледиться, аж у його й духу
немає.
Він тоді
добре дбав,
Чоботи татарські
істягав,
На свої
козацькі ноги
обував;
Одежу
істягав,
На свої
козацькі плечі
надівав;
Бархатний шлик
іздіймає,
На свою
козацьку голову
надіває;
Коня
татарського за поводи
взяв,
У город
Січі припав,
Там
собі п'є-гуляє,
Поле киліїмське
хвалить-вихваляє:
«0й поле
киліїмське!
Бодай
же ти літо й зиму
зеленіло,
Як ти
мене при нещасливій годині
сподобило!
Дай
же, боже, щоб козаки пили да
гуляли,
Хороші
мислі мали,
Од
мене більшу добичу
брали
І
неприятеля під нозі
топтали!»
Слава
не вмре, не
поляже
Од нині до
віка!
Даруй,
боже, на многі літа!
<span>План-характеристики Павлуся з твору «За сестрою» 1. Павлусь — козацький нащадок. 2. Прив’язаність хлопця до сестри, його лицарська поведінка. 3. Засвоєння козацьких умінь та навичок. 4. Відвага, сміливість та кмітливість головного героя. 5. Допитливість, здатність Павлуся до науки, його товариський характер. 6. Твердість у вірі. 7. Співчуття до невільників, волелюбність. 8. Блискучий план врятування сестри. 9. Любов до рідного краю. 10. Вірність даному слову. А. Чайковський «За сестрою» характеристика Павлуся Головний герой повісті — Павлусь. Хлопець жив у селі Спасівка з дідусем, матір’ю та сестрою Ганнусею, але одного дня життя його перевернулося. Павлусь утратив рідних, а сестру татари забрали в полон. Щоб урятувати її, герой вирушає в далекі й небезпечні мандри. Павлусь намагається довести собі, що він — гідний нащадок козаків-запорожців, вірних захисників України. Саме тому хлопець залишає козаків, старшого брата й батька та їде за сестрою. Чимало перешкод виникло на шляху до Криму, але хлопець не здавався: він же славного козацького роду! Його продавали, змушували тяжко працювати, карали, але він гідно переніс випробування долі, не втратив почуття гідності, допомагав іншим у скруті. Звісно, що таким сміливцям посміхається доля. Павлусь досяг своєї мети: Девлет-ґірей відпускає сміливого хлопчину з сестрою з неволі та навіть дає охоронну грамоту, щоб дорогою не чіпали татари. Павлусь знайшов свою сестру завдяки геройству, відвазі, кмітливості. Навіть Девлет-ґірей визнав: «Добре в тебе серце, хлопче!»</span><span>Джерело: http://dovidka.biz.ua/za-sestroyu-harakteristika-pavlusya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua</span>
У драмі «Талан» М. Старицький ставить і розв’язує з демократичних позицій низку важливих на той час проблем, зокрема таких, як доля митця в буржуазному суспільстві, ставлення цього суспільства до митця перед народом та боротьба за реалістичні шляхи розвитку мистецтва. Події, змальовані в драмі, відбуваються в добре відомому для Старицького мистецькому світі. Чудово знаючи стан театральних справ на Україні, добре розуміючи велике значення сценічного мистецтва в житті народу, драматург правдиво відтворив важкі умови життя та праці акторів українських театрів. Він показав, що причиною цього було буржуазно-поміщицьке суспільство з його антигуманними законами життя та розтлінною мораллю. Старицький уперше в українській літературі порушив тему життя та творчих буднів українських акторів. Ця п’єса, як зазначає автор у назві, «Із побиту малоруських акторів». Драматург зображує діяльність прогресивних митців, що прагнуть своєю сценічною працею вірно служити народові.
У драмі «Талан» основну увагу драматург зосереджує на всебічному розкритті образу Лучицької, на показі її сценічного та особистого життя. Інші персонажі зображені блідніше: вони власне підпорядковані більш широкому розкриттю образу головної героїні твору. Користуючись великим успіхом на сцені, Лучицька прагне до особистого щастя, не розуміючи того, що воно для неї можливе лише в натхненній творчій праці на користь народу. Трагічна смерть артистки — типове явище у класовому тодішньому суспільстві, панівні кола якого вороже ставились як до справжнього мистецтва, так і до талановитих діячів сцени.