Древні греки завжди були вірні собі та своїм ідеалам. Не був винятком із цього правила й видатний трагік доби розквіту афінської драматургії, молодший сучасник Есхіла (і постійний суперник у драматичних змаганнях) — Софокл. Один із його творів сам Арістотель у своїй «Поетиці» називає взірцем класичної трагедії. Власне, кожний витвір драматичного мистецтва, який виходив з-під пера (чи краще сказати — стилосу) Софокла, можна удостоїти таких слів, і це визнання буде найменшим, що варто зробити.
<span>Однією з його семи трагедій, які повністю зберіглися до наших днів, є «Антігона». У ній ідеться про дівчину, доньку царя Едипа й сестру двох нещасних братів, які вбили один одного в кривавому двобої (детальніше про це можна прочитати в іншій трагедії Софокла, «Цар Едип», адже саме її логічним продовженням є «Антігона»). І якщо Етеокла цар Креонт ховає з усіма почестями, то над Полініком, який був зрадником власної Батьківщини та підняв меч на її громадян, заборонив проводити поховальні обряди під страхом жорстокої смерті (а згідно з повір'ями еллінів, це значило, що душа мертвого буде вічно блукати та ніколи не знайде притулку й дороги до Аїду). Однак Антігона, сестра померлого, переступає через заборону й проводить необхідні ритуали заради того, щоб Полінік мав змогу потрапити до царства тіней. </span>
<span>Цей твір втілює собою основні принципи побудови трагедій — наявні яскраві перипитії (перехід того, що відбувається, у дещо протилежне) і «впізнання», яке слідує за ними. Але не цим «Антігона» завоювала своє визнання. За допомогою сюжету, який Софокл запозичив із фіванського міфологічного циклу, видатний драматург піднімає та яскраво ілюструє декілька проблем, найголовнішою з яких є протиставлення законів людей законам богів, тобто фактично в суперечність вступають писані державні закони із законами, хоч і неписаними, але тими, які диктують нам наші серце й совість. </span>
<span>Недивним є те, що, незважаючи на два з половиною тисячоліття, які пройшли від часів Софокла, це полемічне питання, напружено обговорюване в ту епоху, актуальне й досі, адже люди, принаймні механізми, які керують людськими серцями, не змінились. Дійсно, «дивних багато в світі див, найдивніше з них — людина». Саме такими словами починається стасим перший — найвідоміша частина «Антігони». У ній автор віддає данину людині, як сильному й хороброму випробувачу, винахіднику, працівнику, який подолав препони, що ставила природа на людському шляху, носію «..мислей як вітер швидких», «хто сам майбутню путь ясно зрить». Але в антистрофі великий трагік, використовуючи протиставлення, говорить про те, що часто витвори рук людських несуть більше горя, чим добра. І, застерігаючи, закликає бути тим: </span>
<span>Хто в шані мав клятви міць, </span>
<span>Батьків закон, гнів богів, </span>
<span>Той — преславний. </span>
<span>І тут же засуджує того, «хто посмів на кривдну путь серцем стать — щастя не знайти йому». </span>
<span>Ілюстрація вічних риторичних питань, якими переймаються серця людей, тих дилем, які змушують нас робити вибір, після якого вороття назад не буде — адже «жереб кинуто»; обговорення вустами героїв тих полемічних моментів, які були типовими для тогочасної епохи; паралельне уславлення розуму й міці людини (як цього буде не вистачати епосі середньовіччя!), ну і просто ювелірна майстерність композиції твору, викладу, мови персонажів, талант митця, яким насичений кожен рядок, — на все це багата трагедія «Антігона». </span>
<span>Закінчуючи свій власний виклад, приведу наостанок слова самого Софокла, які є, певною мірою, заповітними наступним поколінням, тобто саме нам: </span>
<span>Запорукою щастя лиш мудрість одна </span>
<span>Може стати, й нікому не вільно богів </span>
<span>Зневажати. </span>
<span>Він піднявся, наїжачився і в останній раз потряс стіни ущелини, видавши голосне, протяже виття, яке закликало на допомогу зграю </span>
Каким должен быть настоящий друг?
(сочинение-рассуждение)
Каким я вижу настоящего друга? Прежде всего он должен быть доброжелательным, приветливым, отзывчивым — ведь людям так необходимы добро, бескорыстие, внимание.
Настоящий друг должен быть хозяином своего слова, иметь современные взгляды на жизнь, уметь отстаивать свою точку зрения. Еще я хочу, чтобы человек, с которым я дружу, умел вести себя в обществе и всегда оставался самим собой. Я хочу, чтобы он уважал человеческую личность, а потому всегда был снисходительным, мягким и уступчивым.
Качеств, которыми должен обладать настоящий друг, очень много, но прежде всего он должен быть действительно настоящим, а не поддельным.
Настоящий друг тот, который придет на помощь всегда. Народная мудрость Гласит: "Не имей сто рублей, а имей сто друзей". И это так точно сказано! Ведь человек, не имеющий друзей, как нищий.
Самый прекрасный подарок,
сделанный людям после мудрости, —
это дружба.
Ларош Фуко
