С самой глубокой древности мы, люди, приручали диких животных, с давних времён рядом с человеком жили кошки и собаки. Так было много столетий тому назад, когда человек воспринимал себя как часть природы. Сегодня условия нашей жизни сильно изменились, но, несмотря на все достижения науки и техники, животные по-прежнему нужны нам.
И дело даже не в том, что заменить великолепное обоняние собаки не сможет ни одно современное изобретение. Просто братья наши меньшие всё ещё остаются лучшими друзьями человека, его верными спутниками.
Домашние питомцы появляются в квартирах людей просто для того, чтобы внести в человеческое жильё немного радости. Чаще всего горожане заводят собак или кошек. Эти милые животные настолько сильно привязываются к своему хозяину, что их верность и любовь порой становятся примером для людей. Правда, подражать в этом братьям нашим меньшим мы не всегда спешим. И даже, наоборот, за верность и искреннюю любовь платим своим домашним питомцам жестоким предательством. Такие случаи не редкость.
Многие хозяева заводят котёнка или щенка по просьбе ребёнка или просто из скуки. Делают они это, не задумываясь, что содержать подросшего питомца будет довольно хлопотно. Столкнувшись с проблемами, хозяева решают просто-напросто избавиться от животного. Они вывозят собаку или кошку в лес за черту города или выбрасывают их прямо на городскую улицу. Голодные, тощие, больные и измученные бездомные животные – привычное дополнение уличного пейзажа в любом городе.
Те, кто хоть когда-нибудь смотрел в глаза бездомной собаке, хорошо знают, какие они добрые, умные и печальные. Псы будто понимают, что страдают безвинно, но покорно принимают свою судьбу, потому что так решил их хозяин. Тот самый, который приручил их маленькими щенками ради развлечения.

«Мы в ответе за тех, кого приручили», – говорил знаменитый Маленький Принц. В этой известной во всём мире фразе заключается вся суть человеческого гуманизма. Мы должны всегда помнить о тех живых существах, которых заставили поверить в нашу любовь, и никогда их не разочаровывать. Только такая высокая степень сознательности и ответственности является главным мерилом человечности.
Люди, не обижайте братьев наших меньших! Ведь они верят в нашу доброту…
9. а) Куда именно снарядился
б) Показать, как сильно любит главный герой красавицу и куда он готов идти
в) Показать, как хорош сок
1,2,3 не всё сфотографировано
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на допомогу тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
<span>Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення.</span>
Несомненно,что однородные члены предложения служат для выразительности речи.Без них любой текст,был бы скучным,неразнообразным,нераспространненым.Они помогают нам более ярко,насыщенно,четко передать наши мысли,чувства,настроение,да и вообще то,что мы хотим сказать.
Я считаю,что они очень важны в нашей речи.
Во первых:Однородные члены придают эмоциональную окраску как в письме как и в речи.
Во-вторых они служат для усиления образности речи или текста.
Таким образом многие писатели,литераторы используют как средство выразительности речи-однородные члены.
Можешь подкорректировать или взять что нибудь из аргументов здесь