Хтось живе в страху , очікуючи кінця світу... Хтось за принципом – «День пройшов і – Слава Богу!». Хтось (На жаль, є і такі!), не хоче ускладнювати собі існування роздумами про те, що «день прийдешній нам готує». Я не третейський суддя, так що вирішувати, що краще, переважніше, не беруся. Тим більше, що кожен вважає себе правим, тому і має повне право на власну точку зору.
Що ж я? Співчуваю всією душею тим, хто живе очікуванням чогось згубно-катастрофічного для світу, для цивілізації. Яке треба мати серце, щоб, будучи впевненим у майбутньому апокаліпсисі, народжувати і ростити дітей, радіти онукам, приреченим, як вони вважають, на неминучу загибель?! Не поділяю я і захоплень з приводу щасливого майбутнього бездіяльних, інфантильних оптимістів, що живуть лише власним світом, які впевнені, що існує Хтось, в обов'язок якого входить вирішення всіх проблем, усунення всіх перешкод на шляху до їх щасливого майбутнього. Чи не вони годинами простоюють у чергах до чудотворних ікон? Адже там натовп! Причому, в різну пору року і час доби. І кількість бажаючих доторкнутися до святих мощів все росте! Таке зростання релігійності? Навряд чи! (Хай вибачать мене несправедливо скривджені моїми припущеннями!)
Я не відношуся ні до песимістів, ні до наївних оптимістів, бо вірю: «Майбутнє світле і чудове». І не тільки тому, що безмірно поважаю Миколу Гавриловича Чернишевського, який (перебуваючи, до речі, в ув'язненні в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці) знайшов у собі сили для життєствердного переконання. А тому, що великий демократ знав шлях до цього світлого і прекрасного майбутнього, і так просто, без дратівного пафосу, позначив його, що всією душею повірив.
Майбутнє людства через сто, через тисячу років я бачу простим, як усе геніальне, та щасливим. А щоб воно стало дійсно таким, бережіть мир, природу, один одного, все суще на Землі. Працюйте, примножуйте те, що залишили нам у спадок пращури наші. Працюйте в ім'я світлого і прекрасного майбутнього своїх дітей, онуків, країни, усього світу. Заражайте молоде покоління своєю впевненістю і прикладом, нехай вони теж знають, що тільки за цієї умови буде світле і добре, багате радістю і насолодою життя.
І тільки ця наша спільна віра буде своєрідним щитом, оберегом від страхітливих прогнозів. Тільки тоді не буде ніякого апокаліпсису, а буде Золотий Вік! Вірю в це. Більше того – вірую! І, окрилений цієї всеперемагаючої вірою, йду в клас, дивлюся на своїх ровесників, таких різних, здається, зовсім-зовсім несхожих на своїх батьків, і розумію: «Інакше й бути не може!»
Зачин ( как царица беременная ждала царя)
Завязка ( ненависть мачехи, появление царевны в лесу)
Развитие действия ( появление царевны в домике богатырей, поиски Елисея)
Развязка ( оживление царевны, гибель мачехи, свадьба Елисея и царевны)
Ну это смотря по какому признаку тебе нужно было разделить на части.
Что должно произойти с человеком, утратившим смысл жизни, охваченным горем, поглощенным чувством неизбывной тоски? Что должно случиться, чтобы он прозрел, взглянул на мир другими глазами и возвратился к новой жизни? Да, с ним должно случиться чудо. А чудеса с людьми обыкновенно случаются в Рождество. С главным героем рассказа Слепцовым в Рождество случилось это чудо: посреди зимы из мертвого сухого кокона родилось нежное и прекрасное существо – роскошная бабочка. Слепцов, человек имени которого мы не знаем, известна только фамилия, переживает большое несчастье – смерть единственного ребенка, своего маленького сына. При этом читателю неизвестно, есть ли у Слепцова, жена, другие дети. В общем, Слепцов одинок, беспомощен и полон безразличия, жизнь для него окончилась, все хорошее осталось в прошлом. «Он удивлялся, что еще жив, что может чувствовать, как блестит снег, как ноют от мороза зубы. Он заметил оснеженный куст, песьи следы, дальше торчали столбы мостика. Горько, гневно столкнул снег с перила. Все это заставило его вспомнить о тех днях, когда он был счастлив с сыном». И внезапно, совершенно неожиданно для себя он испытывает потрясшее его чувство удивления, радости, восторга – из кокона, принесенного в теплую комнату, вылупилась бабочка. Набоков пишет о том, что довелось пережить и почувствовать ему самому: он пережил смерть отца, он был тем самым мальчиком, который так увлекался бабочками, катался на своем велосипеде. Но тема смерти была близка автору с детских лет, поэтому он очень достоверно описывает чувства, испытываемые Слепцовым в Рождественскую ночь. И чудо рождения бабочки вывело омертвевшую душу Слепцова из состояния тоски и дало ей новое рождение. Слепцов наконец прозрел. «Слепцов открыл глаза и увидел…» Он увидел, как «простертые крылья, загнутые на концах, темно-бархатные, с четырьмя слюдяными оконцами, вздохнули в порыве нежного, восхитительного, почти человеческого счастья».
