МУМУ В ЖИЗНИ ГЕРАСИМА (И. С. Тургенев. «Муму») Герасим находит Муму в трудный момент своей жизни — по воле барыни выходит замуж Татьяна, его любимая девушка из дворовых. К Татьяне глухонемой очень привязался. Благодаря ей жизнь в чужом городе стала более сносной. И вдруг Татьяна его предает. Жизнь Герасима теряет всякий смысл. Только с появлением Муму, преданного и верного существа, он вновь оживает. С Муму глухонемому Герасиму просто и хорошо. С собакой он не чувствует себя ущербным. Ему не приходится что-то говорить. Собаке не требуются слова. Она понимает хозяина с одного взгляда. Кроме того, она преданна и не способна на измену. Герасим дарил Муму всю свою любовь. «Ни одна мать так не ухаживает за своим ребенком, как ухаживал Герасим за своей питомицей. И она платила ему тем же. «Она страстно привязалась к Герасиму и не отставала от него ни на шаг, все ходила за ним, повиливая хвостиком… Она его будила по утрам, дергая его за полу, приводила к нему за повод старую водовозку, с которой жила в большой дружбе, с важностью на лице отправлялась вместе с ним на реку, караулила его метлы и лопаты, никого не подпускала к его каморке». Муму стала для Герасима самым близким существом, самым лучшим другом, которому он мог полностью довериться. Поэтому не трудно понять, какую боль испытал этот замкнутый человек, вынужденный расстаться с Муму.
С почтением, уважением. Они понимают её ситуацию, заботятся о ней, сочувствуют
Тема долі байстрюка, розкрита у новелі "Кумедія з Костем", яка була надрукована у 1910 році, була не новою для української літератури, адже від появи Шевченкової "Катерини" та інших творів минуло багато часу. Однак В. Винниченко зумів по-новому підійти до розгляду даної проблеми. Автору вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через прямий осуд конкретних винуватців народження "байстрюків", а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв. Новела розпочинається із категоричної думки автора про свого головного героя: "З Костем сталася чудна кумедія... ". Письменник називає його "кумедним хлопцем". Вся "кумедність" його полягала в тому, що він, непривабливий, з "ріденькими, гостренькими" зубами, "нізащо не кусався", коли його били і ніколи не плакав.
Однак письменник розкриває нам, що за Гостевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криється біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все-таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: "байстрюк". Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на "забитого боязкого собаку", що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина. Яскравим свідченням цього є такі рядки: "Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, таки ні... Його так і прозвали за це "кам'яним виродком".
У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував у руках батька - пана. Кость міцно тримає його, як найдорожчу в світі річ ("То татове! "), яка хоча б трохи пов'язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком і поховають "кам'яного виродка". Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, "як горох" - вони, як і оті "хр-р-р! ", розкривають глибокий розпач "впертого" хлопчика від усвідомлення власної "нічийності". Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до "кумедного Костя".
Новелу "Федько - халамидник" Винниченко також розпочинає із характеристики головного героя: "Це був розбишака - халамидник". Але разом з тим ми довідуємося, що Федько був не лише шибайголовою, а й чесною, благородною людиною. Автор виділяє провідну рису свого героя: "Спокій був... ворогом" Федька, "з яким він боровся на кожному місці" - це є ключем до розуміння його "гріхів": перекидання діжок з водою, ламання хаток, відбирання змія тощо. Поведінка Федька на перший погляд дещо зухвала, адже "ходить руки в кишені", "картуз набакир", "чуб йому стирчаком", "очі хутко бігають", під час повені "одяг на ньому весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті" І назва "Федько - халамидник" цілком підходить до твору.
Однак чимраз більше розкриваються і позитивні риси характеру Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, не плаче, не проситься, "не обідає, що більше не буде", в усьому відразу признається, ні на кого не перекладає власну вину. Навіть бере на себе вину Толі, хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої околиці. "Тому "босявка" й "халамидро" є улюбленцем хлопців, які в критичні хвилини називають його не інакше, як "Федя". А коли Федько перходить річку, його однолітки "починають од щастя пищати, боротись, кидати каміння у кригу".
<span>Властива для новелістичного жанру й несподівана розв'язка: смерть Федька. Автор про це говорить коротко, лаконічно: "...На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка і Гаврик плакали навзрид". Як бачимо, жодної авторської оцінки.</span>
