<span>Загалом образ Марусі має фольклорну основу. Починаючи з її зовнішності та закінчуючи рисами характеру, ми бачимо Марусю ідеальною українською дівчиною, яка ніби прийшла до нас із сумних та ліричних народних пісень.Образ Марусі є дуже гармонійним, бо її внутрішній світ і зовнішність однаково красиві та привабливі. Маруся працьовита, покірна, слухняна. Вона шанує своїх батьків, поважає своїх подруг. Вона живе у досить заможній родині, але не цурається роботи: працює і з батьком на полі, і в хаті, і біля худоби. Ця покірна та чиста дівчина надзвичайно богобоязлива. Проте її релігією є не тільки християнство, а й народна мораль — вірування і норми поведінки, що передалися їй від дідів- прадідів. Маруся вважає за гріх навіть ходити на вечорниці. Таку саму цнотливість, щ</span>ирість та вірність Маруся виявляє і в коханні: вона покохала Василя один раз і назавжди. Вона готова віддати життя за свою любов, але коли батько не дає згоди на шлюб із Василем, Маруся покірно погоджується. Сумуючи за Василем, вона щодня ходить до озера, пригортає до серця горішки, які подарував їй Василь.На образі Марусі позначився і вплив домінуючого літературного стилю — сентименталізму. Читач одразу помічає чутливість Марусі. Автор наголосив саме на її емоціях та почуттях, на внутрішньому світі своєї героїні.Важливу роль у створенні образів цієї повісті відіграє пейзаж: природа також передає почуття героїв та думки автора, налаштовує читача на відповідний лад.Образ Василя в повісті не просто яскравий та самобутній, він також допомагає розкрити образ Марусі. Василь уособлює парубка з народних пісень: він красивий, сміливий, порядний і розумний. Але його сентиментальність, на мою думку, дещо перебільшена, хоча це також данина стилю. Образ Василя від цієї чутливості трохи «програє», але твір загалом стає тільки емо<span>ційно наснаженішим, більш народним. Образ Марусі розкривається і через ставлення Василя до своєї коханої, Він жити не може без неї: побачивши свою Марусю мертвою, він починає плакати і падає на землю, немов неживий. Прощаючись із коханою, парубок також плаче. Таким чином автор підкреслює індивідуальність Марусі, усі позитивні риси її характеру, адже її так сильно покохав майже ідеал українського парубка XIX століття!Але, як каже стара латинська приказка, часи змінюються і ми змінюємось разом із ними. Сучасний читач навряд зрозуміє таку дивну покірність, смерть через розлуку з коханим або сльози парубка. З часом люди змінюються, змінюються їхні ідеали та світогляд. І сьогодні люди вже так не захоплюються дівчатами, подібними до Марусі. Але ми все одно маємо зберігати те найчистіше та найкраше у своїх серцях, шо передається від покоління до покоління протягом багатьох сторіч, незважаючи на те, наскільки сильно відрізняються наші епохи. І образ Марусі, майстерно створений Г. Квіткою-Основ'яненком, допомагає нам не втратити одвічних моральних цінностей нашої нації та всього людства.</span>
Наверно, русские песни более веселые,родные,добрые. А зарубежная музыка более необычная,чем русская ,в зарубежной музыке сложно определить образ героя пока не узнаешь название мелодии и в скрывается смысл песни.
К старшему Дубровскому сначала было уважительное,а потом поругались и,естественно,стало плохое(отрицательное).
А Троекурова уважали чисто за его деньги.
<span>...будто небо плачет<u>,</u>а дождь её слезинки...</span>
<span><span>...в тьме ночной<u>,</u>а дождик...</span></span>
<span><span><span>...призрак шёл<u>,</u>прям ко мне на встречу...</span></span></span>
Концерт.
Решили как-то звери сходить в городскую филармонию чтобы послушать симфоническую музыку,
Добрались они до города и городские жители помогли им отыскать филармонию. Это было большое белое каменное здание с большими, словно сосны, колоннами.
Когда они заходили внутрь, к филармонии в это время как раз подъехали музыканты со своими инструментами, и зашли они туда все вместе - и музыканты, и гости из леса.
Наши звери расселись по стульям, пришло ещё множество других зверей, а сова порхнула на люстру - там ей было привычнее. Вскоре на сцене появились музыканты, настроили свои инструменты и началась музыка.
У зайца были самые чуткие уши, поэтому он сразу толкнул медведя:
- Слышишь – кто-то фальшивит?
А медведь оперся щекой на лапу и слушает, а выражение морды у него такое сладкое-сладкое, словно он спит и ему снится целый грузовик малины.
Заяц решил ему не мешать и стал слушать дальше.
Опять кто-то фальшивит!
- Сова, - шёпотом сказал он, - кто-то так сильно фальшивит, что у меня даже зубы заболели! – а она вообще сидит на люстре и тоже слушает оперу - ей в зале сверху даже медведь не виден, не то что зайчонок.
Заяц прислушался снова. Точно – фальшивит кто-то!
Кто же это такой?
И вдруг он понял - слон!!
В зале уже начался шорох и шепот. Вскоре недовольные звери стали потихоньку расходиться.
Сначала ушел жираф:
- Слон-трубач берет ноты слишком высоко!
Потом уполз удав:
- Слон-трубач не соблюдает длительности!
Потом ускакала блоха.
- Слон-трубач перескакивает целые такты!
Потом ушла слониха. Ей было неудобно сидеть на маленьком стуле и неловко за своего мужа - слона-трубача.
Остались в зале заяц, медведь и сова. Музыканты доиграли последние ноты. Сова захлопала крыльями. Медведь захлопал лапами. А заяц затопал ногами. Даже хотел засвистеть, но постеснялся: всё-таки он был вежливым зверем.
После аплодисментов все начали расходиться. Вылетела из театра сова. Выпрыгнул заяц. Вышли музыканты, а медведь со слоном-трубачом, как самые большие и неповоротливые выходили после всех. Они так долго уступали друг другу дорогу, что даже успели познакомится.А когда всё-таки все вместе чуть не сломав дверь, вышли на крыльцо медведь похвалил слона-трубача:
- Как мне теперь симфоническая музыка нравится! Раньше не нравилась, а теперь нравится! Ах, хорошо играли! Особенно вы! Так громко! Так оглушительно! Прошу проходите первым...
А слон-трубач ему говорит:
- Я рад, что вам понравилась музыка. Но проходите первым вы, Миша. Я вам уступаю, несмотря на то, что когда мы входили в театр... Впрочем, я уверен, что перед концертом вы наступили мне на ухо совершенно случайно.
- Ой... Не помню! - Огорчился медвежонок.
Медведь в самом деле этого не помнил, а вот слон помнил - у слонов память очень хорошая. Но он не обижался: всё-таки его новый друг сделал это не специально.