<span>
Характеристика Печоріна приводиться в ході повісті, вона як би
відкриває завісу, дозволяючи проникнути у його внутрішній світ,
прихований від Максима Максимович. Тут доречно звернути стягнення на
різноманіття прийомів змалювання способу Печоріна: у повісті дається
коротка характеристика його Максимом Максимович, показується ставлення
до нього інших людей, розповідається про його діях і вчинках,
наводиться характеристика. Зрозуміти ставлення автора до героя
допомагає і пейзаж.
Весь час наше уявлення поглиблюється: від зовнішніх
вражень про Печоріна ми переходимо до розуміння його вчинків і відносин
з людьми і, нарешті, проникаємо в його внутрішній світ.
Але ще до знайомства зі сповіддю Печоріна читач мав можливість
задуматися над його характером і в якійсь мірі пояснити і зрозуміти
його, Не випадково розповідь про Печоріна дається в два прийоми. Автор
зауважує, що не може «змусити штабс-капітана розповідати, перш, ніж він
почав розповідати в самому справі», і перериває розповідь Максима
Максимович описом перевалу через Хрестову гору. Ця навмисна пауза
надзвичайно важлива: пейзаж, сповільнюючи розвиток сюжету, дозволяє
зосередитися, подумати про особу головного героя, Пояснити його
характер.
Пейзаж, відкрився подорожнім з Хрестовій гори, – одну з
найпрекрасніших описів прнроди в романі, Присутність автора з його
думками, настроєм, переживаннями дозволяє читачеві не тільки побачити
описані картини, а й зануритися в надзвичайно поетичний, повний
гармонії і досконалості світ, випробувати те ж « Отрадне почуття », яке
володіло автором, коли він писав ці картини. Пейзаж цей побудований на
контрасті: хороводи зірок, незаймані сніги, з одного боку, а з іншого –
похмурі таємничі прірви; на Гуд-горі висить сіру хмару, що загрожує
близькою бурею, а на сході все ясно і золотисто; з одного боку, спокій,
а з іншого – тривога. Природа так само суперечлива, як суперечлива
життя, як суперечливий характер головного героя. Але протиріччя в
природі не заважають відчувати її велич і грандіозність. Природа
прекрасна, і спілкування з нею очищає і підносить людину. «Ідучи від
умов суспільства», люди мимоволі стають дітьми: «все придбане відпадає
від душі, вона робиться знову такою, якою була колись і, напевне, буде
коли-небудь знову». Говорячи так, автор допомагає читачеві відчути, що в
Печоріна багато пояснюється «умовами суспільства», в якому він жив.
Картини природи змушують ще глибше замислитися над поставленими в
романі питаннями, зрозуміти психологію дійових осіб, що дає право
назвати краєвид психологічним. Крім цього, опис природи при перевалі
через Хрестову гору допомагає в розвитку сюжету.
Згадаймо, Що воно дане після того, як Максим Максимович перервав
розповідь словами: «Так, вони були щасливі». Щастю Печоріна і Бели
відповідає картина сліпучого ранку, негайних «рум’янцем» снігів. Але
раптово налетіла грозова хмара, град, сніг, свист вітру в ущелині,
миттєво змінили рожеве ранок, натякають на трагічну розв’язку повісті.
Печорін даний в «Беле» в оточенні простих і «природних» людей. На
закінчення аналізу повісті можна коротко зупинитися на питанні, ніж
близький їм герої і чим він відрізняється від них. Якщо ж вчитель
виділить спеціальний урок для образів горців і контрабандистів, то цього
питання можна торкнутися більш докладно.
Яким же показаний Печорін в цій повісті? Що нового дізнається про
нього читач? У повісті «Бела» характер героя вимальовувався рівним
чином з його вчинків і відносин з людьми, у повісті «Максим Максимович»
Печорін по суті не діє. У повісті «Бела» ми чуємо про Печоріна з вуст
людини, близько його знав, але не здатного, силу обмеженості свого
кругозору, зрозуміти складну натуру героя. Тут читач дізнається про
Печоріна від автора. Найважливішим засобом характеристики Печоріна в
цій повісті є психологічний портрет.
На зміни в характері натякають і деякі деталі портрета героя:
з’явилася «нервового слабкість», байдужо-спокійний погляд, Тут читач
бачить Печоріна, майже відмовився від надії відродитися до життя.
Подорож – остання спроба заповнити існування новими враженнями, зміною
місць, але герой знає, що і воно не принесе йому щастя і нічого не
змінить в його долі: він навряд чи повернеться з Персії, йому нема чого
повертатися.
На закінчення корисно зупинитися на питанні, чи є у Печоріна
яке-небудь внутрішнє виправдання перед Максимом Максимович. Зустріч із
ним – останній штрих, що підкреслює самотність героя, його небажання
знайти розуміння і підтримку у людей.
</span>
Жила була стара бабця .Не було в неї нікого. Вирішила бабця в бога попросити доньку на новий рік.
Чекала бабця свого подарунку довго поки не запитав в неї священик :"А що ти гарного зробила щоб отримати подарунок?".Бабця подумала а й справді що я гарного зробила ?Вирішила воня зайнятися торгівельною справою - ходити на базарь торгувати овощами за низькою ціною
От якось з лісу віблукала дівчинка брудна , голодна ,замерзша. От і подумала бабця забиру я її до себе приведу до ладу, нагодую,зігрію. Жила дівчинка у бабці 1-2 . Вирішила бабця залишити її назовсім.
Закінчила дівчинка школу ,університет ,працює директором компанії.
Приїждає кожної неділі провідувати бабусю. Рада бабця свому щастю ,нарадуватися не може.
Рано потерявшая мать, выросшая в одиночестве на лоне природы, с детства впитавшая в себя загадочные и таинственные сюжеты устного народного творчества, которыми изобиловали рассказы доброй няни-крестьянки, а затем вкусив сладость сентиментальных романов, которыми Маша, повзрослев, зачитывалась, сделали ее кроткой, чуткой и мечтательной. Отца своего Марья Кириловна почитала, но друга и советчика в нем, как это часто бывает между родителями и детьми, не нашла. Кирила Петрович хоть и «любил ее до безумия, но обходился с нею со свойственным ему своенравием, то стараясь угождать малейшим ее прихотям, то пугая ее суровым, а иногда и жестоким обращением. Уверенный в ее привязанности, никогда не мог он добиться ее доверительности».
Отношения с Машей, как, впрочем, и со всеми остальными, он строил на требовании полного ее подчинения своей персоне. Никакие слова-просьбы Маши об отмене свадьбы с нелюбимым человеком Кирила Петрович не удосужился даже выслушать. Конечно, это можно списать на его чрезмерную заботу о судьбе дочери, но счастлива ли от этого Маша, выпадет ли на ее долю счастье узнать, что такое разделенная любовь? Почти с уверенностью можно сказать — нет. Маша, как и онегинская Татьяна, воспитана на принципе: «Но я другому отдана; я буду век ему верна».
Узнав о мысли отца выдать ее замуж за нелюбимого, но богатого человека, Маша решилась на побег с Дубровским. Но судьбе было угодно отнять у нее последний шанс быть с любимым: побег не удался.
Маша не боится признаться, что любит Дубровского, но не может предать того, кого назвала перед Богом своим мужем. А все дело в морали, в чувстве долга и ответственности, на которых Маша выросла и которые прочно впитала в себя. Честь и долг для нее дороже любви.
