Деревня, где скучал Евгений, была прелестный уголок.
Итак, она звалась Татьяной.
Ни красотой сестры своей,
Ни свежестью ее румяной
Не привлекла б она очей.
Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
Вдруг получил он в самом деле
От управителя доклад,
Что дядя при смерти в постеле
И с ним проститься был бы рад.
У нас теперь не то в предмете:
Мы лучше поспешим на бал,
Куда стремглав в ямской карете
Уж мой Онегин поскакал.
Еще бокалов жажда просит
Залить горячий жир котлет,
Но звон брегета им доносит,
Что новый начался балет.
Мої враження від фантастичної Ліліпутії (за романом Д. Свіфта «Мандри... Гуллівера») критика
Разом
із героєм роману Д. Свіфта «Мандри Гуллівера» я побувала у фантастичній
Ліліпутії. Це дуже незвичайна, дивовижна і красива країна. Важко уявити
собі приємніший краєвид. Уся місцевість здається суцільним садом, а
обгорожені лани нагадують грядки квітів. Лани межують із лісами. Столиця
Ліліпутії Мілдендо обнесена муром, по якому навколо всього міста може
вільно проїхати карета. Це місто перетинають дві великі вулиці, ділячи
його на чотири квартали, Будинки мають від трьох до п’яти поверхів, на
базарах і в крамницях багато всілякого краму.
Жителі
Ліліпутії — дуже маленькі люди, дюймів із шість на зріст. Звичайні люди
виглядають поруч із ними велетнями. Недарма тубільці назвали Гуллівера
«Чоловік-Гора». Хоча ліліпути і взяли в полон Лемюеля, проте поводилися
вони з ним досить приязно. Наприклад, коли зв’язаний Гуллівер захотів
їсти, до нього приставили багато драбин, і до рота полоненого полізли
сотні тубільців з їжею в кошиках. До речі, їжа була дуже смачною,
тубільські жінки вміли добре готувати. Зналися ліліпути і на медицині.
Коли Гулліверу намазали руки й обличчя маззю з приємним запахом, то
біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Жителі Ліліпутії
— чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці. У них
було багато пристроїв на колесах, щоб поперевозити колоди та інші важкі
вантажі. Маленькі люди були дуже хоробрими. Вони наважувалися залазити
на Гуллівера і ходити по його тілу. При цьому вони зовсім його не
боялися, хоча полонений порівняно з ними був гігантським створінням.
Споконвіку
в Ліліпутії були вельми своєрідні закони та звичаї. Шахрайство вони
вважали дуже тяжким злочином, і тому часто карали за нього смертю.
Неправдомовців та невдячних людей теж віддавали на ганебну смерть.
Кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців
він точно виконував усі закони країни, діставав право на певні пільги.
До того ж він одержував премію і титул снільпела, який додавався до
імені, але не переходив до спадкоємця.
Призначаючи
кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертали увагу на
моральні якості і тільки потім дивилися на здібності. Вони вважали, що
найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот.
На жаль,
так було задовго до того, як Гуллівер потрапив у Ліліпутію. Дід
імператора запровадив зовсім іншу практику в державі. Тепер для того,
щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганні
танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримає найвищу
посаду державного службовця. Також запровадили найвищі відзнаки —
шовкові нитки синього, червоного та зеленого кольорів. Ними стали
нагороджувати тих, хто виявляв найбільшу спритність у стрибках через
палицю. Її тримав імператор горизонтально то вище, то нижче.
Правитель
Ліліпутії називав себе «імператором». Він був дещо вищим на зріст за
своїх придворних, і вже через це всі його дуже поважали. Імператор
наІнша в себе окрасою і пострахом всесвіту, монархом над монархами.
Говорив, що І «їм ногами спирається на центр землі, а головою сягає
сонця.
критика твору
Подорож до Ліліпути була дуже цікавою. Мені здалося, що я побувала там
разом з Гулівером. Мене зачарували чудові її краєвиди, схожі на
театральні декорації міста, працелюбні та добрі тубільці. Але я б не
хотіла жити в країні, де точиться багаторічна війна з сусідньою країною.
Та ще й привід для війни смішний.Мешканці двох країн ніяк не можуть
дійти згоди, з якого краю треба розбивати яйця. А ще мені б не хотілося,
щоб моїм народом правив такий дивакуватий імператор.
Нашли ошибку в тексте?Ctrl+Enter03. Микула СеляниновичБылина, художник В. КупчинскийРанним утром, ранним солнышком собрался Вольга брать дани-подати с городов торговых Гурчевца да Ореховца.
Села дружина на добрых коней, на каурых жеребчиков и в путь отправилась. Выехали молодцы в чистое поле, в широкое раздолье и услышали в поле пахаря. Пашет пахарь в поле, посвистывает, лемехи по камешкам почиркивают. Будто пахарь где-то рядышком соху ведет. Едут молодцы к пахарю, едут день до вечера, а не могут до него доскакать. Слышно, как пахарь посвистывает, слышно, как сошка поскрипывает, как лемешки почиркивают, а самого пахаря и глазом не видать.
Пахарь где-то рядышком соху ведетЕдут молодцы другой день до вечера, так же все пахарь посвистывает, сошенька поскрипывает, лемешки почиркивают, а пахаря нет как нет.
Третий день идет к вечеру, тут только молодцы до пахаря доехали. Пашет пахарь, понукивает, на кобылку свою погукивает. Борозды кладет как рвы глубокие, из земли дубы вывертывает, камни-валуны в сторону отбрасывает. Только кудри у пахаря качаются, шелком по плечам рассыпаются.
А кобылка у пахаря немудрая, а соха у него кленовая, гужи шелковые. Подивился на него Вольга, поклонился пахарю:
- Здравствуй, добрый человек, в поле трудничек!
- Здоров будь, Вольга Всеславьевич. Куда путь держишь?
- Еду в города Гурчевец да Ореховец, собирать с торговых людей дани-подати.
- Эх, Вольга Всеславьевич, в тех городах живут все разбойники, дерут шкуру с бедного пахаря, собирают за проезд по дорогам пошлины. Я поехал туда соли купить, закупил соли три мешка, каждый мешок сто пудов, положил на кобылку серую и домой к себе направился. Окружили меня люди торговые, стали брать с меня подорожные денежки. Чем я больше даю, тем им больше хочется. Рассердился я, разгневался, заплатил им шелковою плеткою. Ну, который стоял, тот сидит, который сидел, тот лежит.
Удивился Вольга, поклонился пахарю:
- Ай же ты, славный пахарь, могучий богатырь, поезжай ты со мной за товарища.
- Что ж, поеду, Вольга Всеславьевич, надо им наказ дать - других мужиков не обижать.
Снял пахарь с сохи гужи шелковые, распряг кобылку серую, сел на нее верхом и в путь отправился.
Проскакали молодцы полпути. Говорит пахарь Вольге Всеславьевичу:
- Ох, неладное дело мы сделали, в борозде соху оставили. Ты пошли молодцов-дружинников, чтобы сошку из борозды выдернули, землю бы с нее вытряхнули, положили бы соху под ракитовый куст.
Послал Вольга трех дружинников. Вертят сошку они и так и сяк, а не могут сошку от земли поднять.
Послал Вольга десять витязей. Вертят сошку они в двадцать рук, а не могут с места содрать.
Тут поехал Вольга со всей дружиной. Тридцать человек без единого облепили сошку со всех сторон, понатужились, по колена в землю ушли, а сошку и на волос не сдвинули.
Слез с кобылки тут пахарь сам, взялся за сошку одной рукой, из земли ее выдернул, из лемешков землю вытряхнул, подхватил, да и махнул за ракитовый куст. Полетела соха до облака, упала соха за ракитовый куст, в сырую землю по рукоятки ушла.
Дело сделали и поехали богатыри дальше путем-дорогою.