Сергей Павлович Дягилев<span> родился в дворянской семье 19 (31 марта) 1872 года в Селищах Новгородской губернии. Мать умерла вскоре после его рождения, и</span>Сергей<span> был воспитан мачехой, образованной интеллигентной женщиной. По долгу военной службы отца семья </span>Дягилевых<span> живёт то в Санкт-Петербурге, то в Перми. Окончив пермскую гимназию в 1890 году, 18-летний </span><span>Сергей Дягилев </span><span>отправляется в Петербург и поступает на юридический факультет, параллельно учась музыке у Н.А. Римского-Корсакова. В доме своей тётушки Анны Философовой он находит себе друга-сверстника – кузена Диму Философова.
</span>
<span>Размер волейбольной площадки составляет
</span><span>18 метров длина и 9 метров ширина
</span>18*9=162 кв м площадь
<span>Улянка любила цю галявину. Вона була як райдужне око старого лісу, як зелене кругле озерце, як жива парасолька, виткана з мільйонів пелюсток. Рослини тут навзаводи пнулися до сонця. І всіх перемагав петрів батіг, він із високої гнучкої стеблини озирав галявину блакитними жаринами своїх квітів. За ним поспішали смутні лілові дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору білі парасольки деревію та вінички блідо-рожевої материнки.Тут Улянці завжди пригадується дідова казка. Є в лісі найглухіший з усіх закуток. Захований він від звірів і від людей. Залетить туди часом зозуля і, налякана завороженою тишею, відразу поспішає геть. Тільки їжаки, як смеркне, перекочуються там таємничими клубками. А ще під чорним каменем живе старий вуж. Він такий старий, що жовтогарячі цятки на лакованій голові вицвіли й стали білими, як кружальця з березової кори.У тому закутку, схилившись над ручаєм, цвіте полум'яна квітка. Це чарівне Чарнамай-зілля.Кажуть, жив тут колись дід Чарнамай. Усі звірі, птахи, усі лісові гади були в нього на послузі, бо знав він віще слово. Вовки приносили йому м'ясо вепра, птахи збирали найкращу полуницю, вужі, гадюки й ящірки діставали духмяні й ніжні гриби, які ростуть під землею і ніколи не показуються на денне світло.Коли дожив дід до півтораста років, прийшла й до нього смерть.І ось у тих місцях, де жив колись старий Чарнамай, виросло над ручаєм товсте м'ясисте стебло, а на ньому розцвіла червона, гаряча, як вогонь, квітка. Ніхто ще її не бачив ніколи. А хто знайде її та зірве, той ніколи, скільки житиме, не буде сиротою. Кожна стрічна жінка буде йому матір'ю, кожний чоловік — батьком, юнак — братом, а дівчина — сестрою. У кожній сім'ї стане він рідним, серед усього народу — улюбленим сином. Як ітиме він глухою пущею — розступиться пуща, шлях широкий проляже. Як ітиме через болото — висохне твань, ствердне трясовина. А все через те, що знатиме він віще слово.Ось іде Улянка лісом. Аж ось такі пішли яри та стрімкі кручі, уже ні стежки, ні голосу людського...Уже й птахи затихли. І дерева почали зустрічатись незвичайні.Ось береза як береза, а тільки покручена, наче в тузі заломила білі свої руки. Дуб як дуб, а тільки низенький, кривобокий, мов приплюснула його зверху чиясь дужа долоня. Терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарілку завбільшки мов стежать за кожним кроком дівчини, і зеленими важкими краплинами капає з них отрута.Як проповз між дерев старий вуж з руку завтовшки, зупинилась Улянка — йти далі чи назад повернутися?Глянула — і серце зайшлося: зовсім близько під кручею ручай дзвенить, і над ним схилилась червона вогненна квітка з ясним, як шматочок неба, сердечком усередині. «Чарнамай-зілля!» — шепоче Улянка. Кинулась уперед, простягла руку.</span>
