Софійка - головна героїня твору. Вона дуже любить читати книжки, особливо казки про Русалоньку. Вона дуже мрійлива, довірлива та добра. Софійка відкрила, що стара шафа- це портал, який повертає в минуле
Вадим - хлопець, в якого закохана Софійка
Сашко- хлопчик з багатодітної сім‘ї. Самостійний, заробляє гроші або допомогти сім‘ї
Сніжана- тітка Софійки. Вона давно пройшла свій період дитинства, проте досі залишається мрійницею. Вона розуміє Софійку і довіряє їй.
Яків- помер, вдавившись картоплею на обіді
Гордій- обдурив Міщенка, щоб стати власником землі
Ірка Завадчук- любить провокувати та інтригувати. Постійно привертає увагу до своєї персони
Валентин- непорядний, егоїст. Покинув двох дітей
Клава- перша власниця коралів
Васюня- переховувався від відповідальності
Іра- дочка Валентина, живе в Києві
<span>П.ЗАБОЛОТСЬКИЙ
</span>Працюючи в стінах Академії, І. Сошенко почув від родича В. Ширяєва ім’я Тараса Шевченка. Незабаром вони познайомилися. У розповіді І. Сошенка, записаній М. Чалим, згадка про зустріч у Літньому саду чомусь відсутня. Зі слів Івана Максимовича виходить, що, почувши про Тараса, він через знайомих запросив його до себе. Т. Шевченко прийшов наступного ж дня. «Одягнений в засмальцьований тиковий халат, сорочка й штани з грубого полотна, заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий», — згадував Іван Сошенко.А далі було те, про що розповідають численні біографи поета. І. Сошенко познайомив Т. Шевченка з Євгеном Гребінкою, привів до Академії, де Тараса чекало знайомство з В. Григоровичем, О. Венеціановим, К. Брюлловим, А. Мокрицьким... Перед Тарасом відкривався інший, вільний мистецький світ. Святковими днями, вириваючись зі своїх ремісницьких буднів, він ішов до Ермітажу помилуватися шедеврами живопису. «Душа його поривалася в Академію», — згадував І. Сошенко.<span>Омріяна воля була дарована Т. Шевченку квітня 1838 року. Завдяки Іванові Сошенку ми маємо можливість зримо уявити пережитий Тарасом момент великої радості. «В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего «Евангелиста» (незавершену картину. — В.П. ), чуть и меня не сшиб с ног; бросается ко мне на шею и кричит: Свобода! Свобода! — Чи не здурив ты, — кажу, — Тарас? А он все свое — прыгает да кричит: Свобода! Свобода! Понявши, в чем дело, я уже, со своей стороны, стал душить его в обьятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети» (Чалый М. Иван Максимович Сошенко. — С.36).</span>Невдовзі Тарас перебрався до Івана на квартиру. А далі сталося те, про що І. Сошенко згадував із досадою. Довго очікувана свобода захмелила Тараса, в ньому поселився «світський біс». Як несхожий реальний 24-25-літній Тарас Шевченко на того «канонізованого» поета, сакральний образ якого заважає розгледіти живе обличчя. Він був молодий і талановитий — веселий, життєрадісний «зух», якому вже не треба було цілими днями фарбувати паркани та дахи. Він потрапив у коло Карла Брюллова, у світські салони, де збиралася петербурзька аристократія. Відкрита, вільна від світського глянцю, світла й м’яка Тарасова вдача привертала до себе увагу жіноцтва...<span>Івану Сошенку здавалося, що його друг легковажить талантом. «Познакомившись со знатными барами посредством К. Брюллова, он часто разъезжал по вечерам, хорошо одевался, и даже с претензиею на comme-il faut-ность (елегантність. — В.П. ), словом, в него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, несвойственную нашему брату бедняку-плебею Так-то, думалось мне, понял он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз принимался уговаривать его, чтобы он бросил разгульную жизнь и серьезно принялся за дело: «Эй, Тарасе, схаменись! Чом ты дила не робиш? Чого тебе нечиста мати носить по тым гостям? Маеш таку протекцию, такого учителя!» Куда тоби! Шуба енотова, ципочки не ципочки, шали да часы, да лихачи извощики... Закурив-же, думаю, мий Тарас, не буде з нього ничого доброго!..</span>Правда, по временам он сидел и дома, а все таки делом не занимался: то спивае, то пише соби щось, та все до мене пристае: «а послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?» Та й почне питать свою Катерину (он в это время писал ее). — Та отчепись ты, кажу, с своими виршами! Чом ты дила не робиш?»Цікава психологічна колізія! Двоє друзів-земляків зі схожими долями, а як неоднаково провидіння вело їх життєвою дорогою. Художник-ремісник, схильний нарікати на несправедливість долі, й геній із притаманною йому моцартівською легкістю, з не до кінця ще усвідомленим покликанням... «А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет», — виправдовувався згодом І. Сошенко.<span>Був і ще один — цього разу пікантний — сюжет, який ускладнював стосунки Івана й Тараса. Про нього І. Сошенко згадував так: «У Марьи Ивановны (хазяйки квартири. —В.П. ) жила племянница- сирота, дочь выборгского бургомистра, Марья Яковлевна, прехорошенькая немочка. Нашему брату-художнику влюбиться недолго, и я полюбил ее от души, и даже (грешный человек) подумывал было на ней жениться. Но Тарас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Маши и отбил ее у меня. Долго я скрывал свое неудовольствие на их близкие отношения, наконец не выдержал: разбранив Тараса, я выгнал его из квартиры, хотя тем нисколько не помог своему горю: Маша стала уходить к нему. Уже по выезде из Петербурга в Нежин, я узнал, что в академию подана жалоба от какой-то немки на Т. Шевченка. Жаль мне бедной Маши!»</span><span>Проте фінал цієї історії — цілком щасливий. «Узнав о моем назначении, — розповідав Іван Сошенко Михайлові Чалому, — Тарас, чувствуя себя передо мной не совсем чистым, пришел со мной проститься, и мы расстались как добрые приятели, как будто между нами ничего и не было».</span>
Коли я полетів в космос я побачив зорі .Їх було дуже багато.А в космічному просторі їх дуже багато.Також було добре видно багато планет.Вони різнокольорові!!! Тому коли ви полетите в космос обовязково беріть фотоапарат!!!
Під кожною могильною плитою — світова історія". Як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому.
Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір. Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об'єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами.
Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини.
