Нещодавноя прочитав повість М.Стельмаха"Гуси-лебеді летять".У повісті розповідається про дитинство самого письменника.
Михайлик, на перший погляд, здається звичайною дитиною: він пасе конячину,збирає гриби, допомагає батькам по господарству.Але він зростає серед прекрасної природи. Михайлик - бешкетник і доброзичливий, добрий, чемний, кмітливий.
Михайлик був одягнений бідно "Губи в нього товсті, капшучисті", "обстриженого, накупаного і задягненого в нову сорочку і штанці"
Михайлик - це талановита дитина. Із задоволенням і успіхом учиться в школі. Він перечитав усі книжки, які були в хаті. В школі береться до написання п"єси.
Він справжній товариш. Найкращим другом є люба. Михайлик уміє дорожити цією дружбою, він ніколи не образить Люби, не дасть її скривдити. Він любить і поважає свою сім"ю. Саме мати навчила його любити природу. З любов"ю і теплотою згадує свого дідуся й бабусю.
Михайлик любить красу природи, батьків, школу. Він є хорошим прикладом для нас всіх
Сильний вибух було чутно всюди. земля ніби здригнулася, закричала від болю. Піднялася сильна пилюка, наче осінній туман. серед обломків, мотлоху та мертвих тіл, сидів на коні Богдан Хмельницький. його очі були сумні, в серці з'явилася біль.
— Перешукайте все, перерахуйте кожного загиблого!
— Всі чули!? не стійте, як вкопані!- якийсь козак підловив слова Хмельницького.
тіла козаків та ворогів складали біля містечка. Хмельницький хотів, щоб поховали кожного. найскладніше було тягати каменюки, пилюка ускладнювала роботу. один із козаків, його називали Копа, сидів на обломках церкви. він був слабким козаком, тому не міг домогти. завжди над ним знущалися, і зараз не обійшлося без цього.
— Та що ти, Копа, чи не їв зранку, що сили не маєш? - веселий гомін піднявся серед козаків. це їм повезло, що Хмельницький не чув.
вони вже майже збиралися йти, але Копа все ще сидів на обломках.
— Теж мені, силачі...- пробубнив хлопець та вже збирався йти, але почув чийсь кашель. — Чи чується меня, чи справді хтось кашляв?- він нахилився до обломків та прислухався, але нічого так и не почув. — Тю, хай тобі грець! вже з глузду з'їхав!
але у відповідь знову кашель. сильний, голосний, чоловічий кашель. Копа затих, а потім почав панічно розбирати каменюки, роздираючи свої руки.
—Живі!!! Тут є живі!!!
На крики Копи збіглися козаки та стали йому допомагати. під обломками лежав Антось, накривши собою Орисю. десь в глибині душі Хмельницького проявився промінь маленької радості. Антось постраждав більше, тому його довго виходили. дуже довго він пролежав без свідомості и марив, звав Орисю. дівчина, коли прийшла до себе, сиділа весь час біла Антось, годувала його і тримала за руку.
нарешті коли хлопець прийшов до себе, їх позвали до Хмельницького. нагородивши обоїх почесними званнями, він благословив їх. Орися стала героїнею, а Антосю дозволили залишитися з козаками. через деякий час вони зіграли гучне весілля, на якому був Хмельницький. на весіллі Антось висловив свою думку щодо об'єднання України, за й що отримав запрошення приймати участь у визвольній війні. пара оселилася в тихому селі, де незабаром у них народився синочок. Антось приймав участь у більшості битв, вдома його чекала Орися з діточками. Антось та Орися виховували своїх дітей гідно. Вони померли своєю смертю, в спокої та щасті. за їх сміливий вчинок бог нагородив їх довгим та щасливим життям.
ну, как то так) надеюсь, что помогла.
Соломія — яскравий, багатогранний, глибокий образ української літератури.
2. Портрет і зовнішність героїні.
3. Риси характеру Соломії:
а) мужність і відвага;
б) вірність і самовідданість;
в) волелюбність і ненависть до гнобителів;
г) любов до життя;
д) здатність на самопожертву;
е) щирість і душевність;
є) оптимістичність та енергійність.
4. Трагічна доля героїні.
5. Значення образу української жінки.
2.2.2. Матеріал для характеристики образу героїні.
Соломія — вродлива і сильна жінка. Вона має високу і міцну, «як на
доброго мужика», постать, гарне, «свіже, повне обличчя, з карими очима,
що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся».
Тяжким і нерадісним було життя Соломії, яку пан силою віддав заміж за
нелюбого чоловіка. Щоб визволитись з цього подвійного рабства — від
поміщика і нелюба — Соломія разом з Остапом тікає за Дунай. Енергійна,
вольова, дужа, вірна подруга Остапа, вона терпляче переносить всі
злигодні мандрівного життя і не раз допомагає Остапові в дорозі, рятує
його з біди. Самовіддано бореться Соломія за життя Остапа: вона виводить
його з плавнів, невтомно працює, щоб заробити собі й йому на
проживання, продає свій одяг, щоб викупити Остапа в жовнірів.
Найяскравіше виявився героїчний характер Соломії і готовність її на
самопожертву, коли вона, рятуючи Остапа, гине у хвилях Дунаю. Як і
поранений Остап у плавнях з останніх сил боровся за життя, так тепер
Соломія, тонучи, напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так
гарно, там сяє сонце, там зелено, там небо синє, там радість, життя…
Душа рветься до сонця». Трагічна доля Остапа і Соломії, їх поневіряння в
Туреччині свідчить про те, що всюди, де володарюють пани, трудяща
людина не може знайти для себе щастя.
2.2.3. Цитатна характеристика.
- «Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік,
і панщина, й життя моє безщасне…Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Все ж за тобою хоч серцеві легше буде…»
- «Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли куля потрапила до неї».
- «Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в
лице злому морокові,— вік мій… він буде жити… його не дуже поранено…
адже він стільки пробіг…»»
- «Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не
хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась,
щоб хоч трохи зігрітись… Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому
загинути…»
- Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть
скалічів ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона
тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде
значити дорогу.
- «Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він
тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль
стало молодого змарнованого життя…»
- «Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна
буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю.
Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в
торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа».
- «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць
тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди
зламають усі перешкоди».
- «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь,
прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого
пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам
оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось
нате…».
- «Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість
брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали й досі, то
вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся».
- «Коли тільки річ у грошах,— вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона
від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп».
- «Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це
станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в
ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба».
- «Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до
берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не
до них. Вона мусить поспішати ся, поки не змерзло тіло… Дикі невгамовні
сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість…
Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось
берег видно… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє,
там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна
безодня. Вона сковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними
руками…Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у
воду…»
