Жили 3 богатыря. все были мудрые, сильные и мужественные. У каждого свой возраст, и звали их по разному. одного "мудрое солнышко", помогал людям своим умом, как быстрее за водой сходить и как не облиться. другого "сильный воин", помогал русской земле от нечести разной, а третьего " жестокий лев", за силу немеренную и ум развитый.
В 1944 году Бажов писал о Смородинцеве: "Этому человеку, в сущности, обязан тем, что в условиях того времени смог получить образование. Это он, услышав как-то от своего школьного товарища хороший отзыв о моей учебе, "стал сбивать" моего отца "поучить маленько парнишку в городе". "Школьный товарищ" Смородинцева - это Александр Осипович Машуков, учитель Паши Бажова в Сысертской школе.
Но - где учить? О гимназии, реальном или горном училищах нечего было и мечтать. Даже единственного ребенка рабочая семья там учить не могла.
Остановились на Екатеринбургском духовном училище: в нем самая низкая плата за обучение, не надо покупать форму, да еще есть ученические квартиры, снимавшиеся училищем, - эти обстоятельства оказались решающими.
Екатеринбург произвел огромное впечатление на мальчика:
"Город... " Сколько удивительного еще дома слышал о нем маленький Бажов! Отец, бывалый человек, отзывался о Екатеринбурге: "На другие города наш не походит. Он вроде самого главного завода. На железе родился, железом опоясался, железом кормится".
<span>Дед вторил: "Другого такого по всей нашей земле не найдешь... " Правда, бабушка, тоже бывавшая в городе, осуждала решение Пашиных родителей отдать его учиться "в чужие люди" и называла город "страховитым местом".</span>
Елом сюжетів для художників та письменників наступних епох.
Овідій народився 23 березня 43 р. до н.е. в містечку Сульмоні неподалік від Рима. Його сім’я, заможна й шанована, належала до давнього роду вершників - другого за значенням стану римського суспільства. Майбутньому поету дали два імені: Публій (від прізвища одного з його предків) і Назон («носатий»).
Здобувши ґрунтовні знання в римських риторичних школах, Овідій вирушив у так звану освітню поїздку до Сицилії, Греції та Малої Азії. Такі подорожі за його часів вважалися обов’язковими для будь-якого шляхетного римлянина, а для поета й поготів. За три роки після закінчення навчання Овідій вступив на державну службу й за сприяння впливових родичів домігся успіхів у судовому й поліцейському відомствах. Наступною сходинкою в його кар’єрі було сенаторство. Одначе юнак не прагнув суддівських і адміністративних посад, на які намагався влаштовувати його батько. У двадцять п’ять років Овідій покинув службу і присвятив себе поезії. Незабаром він став найулюбленішим поетом римлян.
Дебютував Овідій збіркою «Любовні елегії». Книжка принесла йому широке визнання й зажила слави «практики кохання». Наступну книжку - «Героїди» - можна назвати «історією кохання». До неї увійшли п’ятнадцять ліричних, сповідальних монологів-листів від імені покинутих коханими міфологічних героїнь або історичних осіб — Федри, ГІенело-пи, Медеї, Сапфо та інших. Завершуючи логічну послідовність, «теорією кохання» стала дидактична поема «Наука кохання». Це - своєрідний навчальний посібник, практичні поради автора чоловікам і жінкам, що мають допомогти їм перемогти в «любовній битві». Роботу над елегіями Овідій розпочав, коли йому не виповнилося й двадцяти років. Коли «любовну трилогію» було завершено, поетові було вже близько сорока п’яти.
Життя на вершині слави тривало майже двадцять років. Двері будинку Овідія, що стояв у центрі Рима, завжди були гостинно відчинені для численних друзів і шанувальників. Поет мав ще й заміське помешкання, де писав свої вірші. Він став таким відомим, що отримав право займати в театрі почесне місце біля самої сцени. Як рівний Овідій зустрічався з відомими митцями, потоваришував з великим Горацієм.
Найвизначніший період у творчості Овідія розпочався 2 р. н.е., коли він узявся до написання поеми «Фасти» - своєрідного літопису, у якому, йдучи від свята до свята, намітив описати сотні міфів та історичних подій, пов’язаних з історією Риму. Водночас із «Фастами» митець працює над епічною поемою з п’ятнадцяти частин «Метаморфози» («Перевтілення»). У цьому творі на матеріалі давньогрецьких міфів про різноманітні перевтілення Овідій задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.
Систематизувавши безліч міфічних оповідей, Овідій уклав «історію людства» — від виникнення з хаосу гармонійного космосу до «золотої доби» Августа, коли після громадянських війн настав мир. У «Метаморфозах» ідеться про чотири століття в історії людства: золоте, срібне, мідне й залізне. Сучасників поета не залишили байдужими рядки про «залізні» часи, за яких вони жили, коли «люд на грабунок іде», «на господаря гість зазіхає», коли втрачено совість і сором і богиня справедливості Астрея назавжди покинула землю.
Загалом у поемі двісті п’ятдесят міфів про перевтілення, почерпнутих із різних джерел: про народження людей з каменів після Всесвітнього потопу; про перетворення на лаврове дерево німфи Дафни, яку переслідує Аполлон; про те, як красуня Левкотоя через любов Сонця стала левконією, а її суперниця — соняшником, тощо.
Родоначальниками русского романтизма являются В. Жуковский и К. Батюшков. Расцвет романтизма в России приходится на 1810-1820-е годы.
Важнейшим явлением этого периода была литературная деятельность писателей-декабристов К. Рылеева, А. Бестужева, А. Одоевского, а также творчество замечательных поэтов-лириков Д. Давыдова, П. Вяземского, Н. Языкова, Е. Баратынского. Вершинными достижениями романтизма стало раннее творчество
А. Пушкина, М. Лермонтова, Н. Гоголя, лирика Тютчева. Влияние романтизма испытывали в своем творчестве поэты не только XIX, но и XX века (М. Горький, А. Грин, Н. Гумилев, Б. Окуджава и др.).
Русский романтизм, в отличие от западноевропейского, имел ряд особенностей. Во-первых, он тесно соприкасался, временами как бы срастался, сначала со своими предшественниками — классицизмом и сентиментализмом, а затем с идущим ему на смену реализмом, был во многих случаях трудноотличим от них. В творчестве русских романтиков перекрещивались разнородные литературные традиции, постоянно возникали смешанные переходные формы.
Во-вторых, в произведениях русских романтиков было заметно ослаблено индивидуальное, личностное начало: его отодвигала на второй план постановка общечеловеческих и социальных проблем. Поэтому в творчестве В. Жуковского, романтических произведениях А. Пушкина, М. Лермонтова, Н. Гоголя, Ф. Тютчева индивидуалистическое мироощущение будет оценено как ведущее к бездуховности, а иногда и к преступлению. А романтики-декабристы противопоставили индивидуальному целую гражданскую программу.
Герои романтических произведений очень разные. В некоторых произведениях герой — пассивный созерцатель, не верящий в то, что несовершенный мир можно переделать, и поэтому живущий только мечтой об идеале. В других — это бунтарь-одиночка, осознающий свою исключительность, нередко эгоист, презирающий других и превыше всего ставящий свою свободу, живущий сильными чувствами и страстями, которые причиняют страдания и ему, и людям, его окружающим, и нередко приводят героя к гибели. Часто герой — борец с мировым злом, пророк, жертвующий собой ради блага других.
Необычные герои требовали необычного содержания, поэтому романтики широко использовали мистические сюжеты, события далекого прошлого; они обновили и видоизменили старые жанры и создали новые — исторический роман, лиро-эпическую поэму, фантастическую повесть-сказку.
Они открыли бесценные сокровища народного искусства, сблизили литературу с фольклором. Стремясь внушить читателю определенное настроение, романтики уделили особое внимание напевности, музыкальности стиха. Совершенства в создании музыкальных стихов достигли В. Жуковский, А. Пушкин, М. Лермонтов, Ф. Тютчев.
<span>Романтизм оказал значительное влияние на музыку и живопись. В его идеалах находили вдохновение для своего творчества знаменитые писатели, художники, композиторы.</span>
