Експозиція- Олександер Великий весь світ звоював І отсе в Вавілоні, мов бог раював. А побожний аскет вік в пустині прожив Зав’язка- На ж тобі сей малий золотистий горіх. Розвиток дії- Кульмінація- А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі! Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! Розв’язка- Прояснів його ум, серце збулось химер, А в опівніч саму Олександер умер.
Сивою давниною віє зі сторінок повісті
І. Франка "Захар Беркут". Перед нами постають герої, які вірять у
перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного
порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади.
Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий
батько" – Захар Беркут.
Сивий старець, "мов стародавній
дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя
й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих
давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких
говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім:
пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком,
головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він
допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут
прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб
навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й
розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від
розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та
дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу
людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не
знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив,
робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій
вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише
доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".
Дев'яностолітній старець, який багато
бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами
збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й
мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й
урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів.
Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність.
На громадській раді він відстоює права громади від князівських і
боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який
заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не
від твого князя, а від дідів і батьків наших".
Беркут – справжній патріот своєї
землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи
не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від
нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада
свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід
монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар
Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало,
а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.
Передсмертне слово Беркута – це
своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку,
дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх,
доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і
для нас та передаватися наступним поколінням.
Автор А.І. Куригіна
Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 р. в містечку Ічия на Чернігівшині в бідній сім'ї ремісника. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революцийних подій 1905 р., «неспокійна». за його висловом, праця «нсблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, СВітовї класики, насамперед російської літератури,— все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. Гіркі роздуми над невтішною долею сільської бідноти й демократичної інтелігенції, передуciм народних учителів, у буржуазному суспільстві все більше переконують Васильченка в необхідності боротьби із соціальним злом.
Основна проблематика Васнльченкових творів, як i Франка, Коцюбинського, Сте- фаника, Тесленка,— життя дореволюційного села, розорюваного капіталізмом i про- буджуваного до активных дій загостренням класової боротьби наприкінці Х1Х — на початку ХХ ст. Відповідаючи критикам які вбачали в його творчості «хуторянські сюжети», «сіреньких» героїв, а самого пи- сьменника зневажливо називали типово «селянським», Васильченко підкреслював в автобіографічній повіст1 «Мій шлях»: «Для своєї творчості я брав свідомо сюжети із близького мені життя, поставивши собі за завдання одбити його в художніх засобах, повернути мого читача лицем до його власного життя, до близьких йому людей, до його величезного класу з його інтелігенцією, класу, що повинен бути господарем, до рідного народу» (4, 56).
Схвалюється працьовитість і справедливість, а засуджується продажність, хабарництво, гордість та лестощі.
<span>Українська пісня - душа народу, яка знайшла своє вираження та відображення в пісні. Переживання, будь-які враження, релігійні вірування та погляди висловлювались в різних пісенних жанрах. Пісенна творчість українського народу збагачена різноманітними формами яскравих епітетів. Красою та силою українських народних пісень захоплювались українські письменники, а також багато зарубіжних митців. Найбільшого відображення в піснях знайшло духовне життя народу. Будь-які важливі життєві події оспівувались піснею. Тим самим створюючи відповідний настрій, що передавав сум чи радість події. Багата, талановита українська душа надихала на створення різножанрових пісень. Натхнення для створення мелодій народ черпав звідусіль. В залежності від часу та рівня розвитку, залежали символи, традиції та обряди які оспівувались. Своїм походженням пісня походить з сивої давнини, в часи, коли наші предки були язичниками, вірували у вищі сили природи, відповідно, в більшості пісень вони замовляли, спонукали та дякували силам дощу, сонця за поміч в збиранні родючого врожаю тощо. Взагалі, за допомогою пісенності народу, а особливо українського, можна легко вивчати та аналізувати історію та біографію народу. Завдяки пісням ми бачимо, як щиро та глибоко український народ відчував біль та сум за свою країну, і разом з нею оплакував загиблих козаків, які до останнього подиху героїчно захищали рідну землю. З таким же сильним почуттям щастя раділи люди за визволення своїх земель, славили своїх героїв-рятівників. Релігійні свята, після прийняття християнства, набули не лише широкої популярності, а й усі пов’язані з цими святами традиції та обряди неймовірно поважились людьми. Любов до свят, української пісні душі народу, та відповідних ритуалів передавалась від покоління до покоління. З малечку діточок привчали до пісенності, а також до шанування батька і матері, всіх ближніх, рідної землі тощо. Українська народна пісня душа народуДорогоцінним надбанням поетичного та музичного генія українців є українська пісня як душа народу, яка стала найдорожчим та невичерпним народним скарбом. Розділяли пісні навіть за порами року. Дуже часто літні обрядові пісні такі як купальські, русальні, супроводжувались танцями, ворожіннями та багатьма іншими дійствами. В різноманітних колядках та щедрівках возвеличували господарів хати та всю їхню родину, де всі мешканці змальовувались гарними, щасливими, багатими людьми. Сюжетність таких пісень лунала з метою замовляння та привертання всіх благ, добра родині, тому що співались ці пісні завжди від чистого серця. Аналізуючи різноманітні родинно-побутові та обрядові пісні, дуже легко спостерігається світоглядна філософія наших предків. Ми бачимо як глибоко український народ відчував та шанував всю красу та радість життя. Всі пісні криють в собі величезну силу почуттів, переживань, які і були невичерпним джерелом натхнення на створення неповторного мистецтва, яке й досі шанобливо передається від одного покоління до іншого.</span>