Н.в.
Р.в.
Д.в.
Зн.в.
О.в.
М.в.
Клична ворма....
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?
— Немає у мене ні сина, ні дочки.
— Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти поле випестував?
— Ні, не випестував я поля...
— Так, мабуть, ти пісню склав?
— Ні, й пісні я не склав.
— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
<span>"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."</span>
на останньому дзвонику зустрiлися випускник та п'ятикласник:
-Ну пощастило тобi ,вже йдеш з цiэйi школи.
-Нi не пощастило , адже школа -це другий дiм , ти лишень уяви :тобi час iти з власного дому.
-Так це сумно , проте тобi не треба буде виконувати домашнэ завдання
-О нi, ти помиляэшся я матиму домашнэ завдання та навчання буде уже складнiшим, проте я цього не знав коли був у п'ятому класi . Думав навiщо вчитися? А зараз жалкую.
П'ятикласник задумався та сказав:
-Я буду гарно вчитися.Обiцяю!
Випускник посмiхнувся та iз сумом на обличчi попрямував додомую
Зима — дивовижна пора року. Сховавшись під білу ковдру, природа, немов у казці, занурилася в довгий, глибокий сон. Чарівниця-зима зачарувала, приворожила ліс. Всі дерева тягнуть до сизого неба оголені кришталеві гілки. Тільки ялини й сосни стоять зелені, так й дуб ще не скинув свого літнього вбрання. Листя його лише пожовкло та потемніло. Нижні гілки дуба шатром розкинулися над галявиною. Сніг набився в глибокі зморшки кори. Товстий стовбур наче прошитий срібними нитками. Здалеку здається, що це стоїть відважний богатир в бронзовій кольчузі, всесильний страж лісу. Інші дерева шанобливо розступилися, щоб дати старшому побратимові розвернутися в могутній силі. Налетить зимовий вітер, задзвенить бронзовим листям величезний дуб, але не схилиться навіть перед найсильнішою бурею.
Историзмы:
Боярин хот<u>ів </u>в мене забрати землю, але в нього н<u>ічого не вийшло.
</u>Оброк вже д<u>і</u>став нас, але ми н<u>і</u>чого неможемо зробити.
<u>П</u>иши пока это, я придумаю архаизмы и отпишу их тебе