<span>рошечный по объему рассказ В. Г. Короленко «Огоньки» рождает массу ассоциаций. Поражаешься мастерству и мудрости писателя, сумевшего несколькими фразами изложить целую философскую программу. Начиная рассказывать о конкретных огнях далекого и желанного берега, Короленко незаметно подводит читателя к общим рассуждениям о смысле и цели человеческой жизни. Это скорее философское эссе — мысли вслух умудренного опытом писателя о путеводных огнях, ведущих людей по жизни. Кажется, все не ладится, сплошные срывы и неудачи, а потом появляется слабенькая надежда, поддерживающая силы, ведущая к намеченной цели. И чем увереннее, настойчивее идешь вперед, тем реальнее и быстрее достигаешь желаемого. Конечно, жизнь не стоит на месте, меняемся мы, меняются и ориентиры, к которым мы стремились, пытаясь достичь цели. А потом появляются новые рубежи, такие же далекие и манящие, как огни родной пристани. И снова человек «отправляется в трудное плавание» — большую и сложную жизнь. «Но все-таки… все-таки… впереди — огни!.. » Эти слова В. Г. Короленко заключают в себе большой философский смысл и мудрость самой жизни. Мы продолжаем жить и надеяться на лучшее, более светлое будущее, а иначе и не стоит жить. «Человек создан для счастья, как птица для полета… » — утверждают герои другого рассказа В. Г. Короленко, «Парадокс» . И действительно, каждый из нас стремится вперед к намеченной цели, ожидая лучшего светлого будущего. Не всегда оправдываются наши ожидания, но мы снова и снова идем навстречу трудностям, веря, что счастье совсем рядом, стоит только протянуть руку. Знаем твердо, что нельзя останавливаться: «Дорогу осилит идущий» . И мы стремимся вперед к таинственному и заманчивому грядущему, к путеводному огоньку. </span>
Слово "метель" - это метафора, в переносном смысле означает шквал,
смешение, переворот, хаос (как это бывает в природе во время сильного
бурана). Только в повести А. Пушкина такой хаос произошел в жизни
главного героя из-за его неосмотрительности, легкомыслия.
Остання молитва Маргарити
<span>( за трагедією Й.В. Гете «Фауст») </span>
<span>Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила! </span>
<span>Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого. </span>
<span>Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені… </span>
<span>А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його… </span>
<span>Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. </span>
<span>«Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.» </span>
