У кожному приміщенні повинен бути вогнегасник.
Рано вранці ми з бабусею пішли у садочок збирати яблука.
На моїй роботі провели перерозподіл праці робітників.
<span>Ця історія трапилася наприкінці липня, 1943 року, в селищі Жихор, що під Харковом. У той час у хаті родини Тимченко квартирували німецькі офіцери. Одного дня на повір’я привели хлопця. На вигляд йому було років дев’ятнадцять, босий, одягнений у брудну спідницю, сорочку та галіфе. Йому не дозволяли розмовляти з кимось із сім’ї, навіть з дітьми. У хату не пускали. То й спав хлопчина надворі на підборі. Дружина Івана Митрофановича таємно підгодовувала хлопця, розмовляла з ним. З’ясувалося, що хлопця звали Яшка. У полон його взяли, коли той спав у лісі. Фашисти його не били, але поводилися, як з худобою, до хати не пускали. Одного спекотного серпневого дня, Яшка наважився таки зайти до оселі, скориставшись відсутністю німців. Іван Митрофанович був дуже здивований, але Яшка сказав, що йому вкрай потрібен ніж або ножиці. Отримавши ніж, хлопець швидко розпоров пояс на галіфе, вийняв якісь папірець і простягнув його господареві. Іван Митрофанович із зацікавленням почав читати. Яшка виявився розвідником, завтра він неодмінно має повернутися до полку, якщо хлопця не буде вчасно, його вважатимуть зрадником. Яшка почав просити чоловіка, щоб його десь сховали, і допомогли втекти. Іван Митрофанович розгубився, адже добре знав, що коли Яшку не знайдуть на подвір’ї, йому і сім’ї це так не минеться, а як хотілось б допомогти хлопцеві. Тоді дядько Іван придумав таке. Покликав старшу доньку, якій на той час виповнилось 17 років. Велів скликати дівчат і хлопців, нібито на її День Народження. Увечері зібралося багато молоді, принесли баян, гітару, почалося свято. Німці й гадки не мали, що перед ними майстерно розігрується вистава. Хтось пішов у справах, хтось до хати відпочивати після спекотного дня. На Яшку один із хлопців начепив картуза та майку, оточили юрбою, і пішли через вулицю до хлопця, який потів сховав Яшку на кукурудзяному полі. Ще довго лунали пісні селом, то співали хлопці і дівчата, відволікаючи увагу загарбників. А Яшка, тим часом, біг понизу річки, де його вже чикали. Уранці офіцери кинулися шукати бранця, але від нього уже й духу не лишилося. Німці бігали, кричали, вимагали від Івана Митрофановича, щоб той знайшов хлопця. Чоловік шукав у сараї, в хліву, позаглядував у курник, але хлопця ніде не було. З поведінки офіцерів було видно, що ті збентежені. Вони швидко збирали речі, вантажили їх на підводи, і весь час кричали: «Яшик!». Один німець ухопив Івана Митрофановича за комір, трусонув, як навіжений, і почав щось незрозуміле викрикувати, розбризкуючи слинною. Потім із силою жбурнув на землю, сам скочив на підводу, де його вже чикали німці, і вирушили в воду. А незабаром почали стріляти з зенітки. Родина Тимченко сховалася у погрібник. Люди не знали скільки часу пройшло, тільки чули, як гриміло над головою, як вилітали з вікон шибки. Коли, нарешті, все стихло, на подвір’ї почулися голоси. Лунала рідна мова. Іван Митрофанович підняв ляду, і побачив радянського офіцера, який стояв посеред двору. А з хати вибіг Яшка, він шукав своїх рятівників. Коли всі вилізли зі схованки, офіцер подякував Івану Митрофановичу, та його дочці Галі, за допомогу. А Яшка попросив записати адресу, і пообіцяв, якщо залишиться живим, то обов’язково напише. Лист так і не прийшов. Ні Іван Митрофанович, ні Галя, так і не дізналися, як насправді звали хлопця. У нього був східний тип обличчя і його навряд-чи звали Яшею. Не знає ніхто, чи залишився юнак живим після війни, але цю історію про молодого розвідника, ще й досі пам’ятають у сім’ї мого прадіда, Тимченка Івана Митрофановича.</span>
На мою думку , вислів "Не копай іншому яму , бо сам у неї впадеш" є дуже пізнавальним . Не рідко бувають ситуації , коли одна людина просто ненавидить іншу, навіть через її існування .І на це , є безліч причин . Наприклад, заздрість чи ненависть . Кожна людина - це індивідуальність . І не треба заздрити іншій через її вміння і т.д. Щодо ненависті, так це мабуть найголовніша причина "копати іншому яму" . Отже , можемо зробити висновок. Не бажайте зла іншому, бо вам повернеться .
<span><span>МІНІАТЮРАПРО ЖИТТЯ</span>© Тая<span>
</span><span>
<span><span>
</span></span><span>Стою у супермаркеті у довжелезній черзі до каси. Обідня пора, людей, як ніколи багато. Стомлена. Спекотно. Тихо грає ніяка магазинна мелодія. Раптом відчуваю тонкий аромат дорогого чоловічого одеколону. Здогадуюсь, що власник цього запаху стоїть у мене за спиною. Теж у черзі. Цікаво, який він, цей чоловік? Обертатися не буду, даю волю своїй фантазії. <span>Це високий стрункий брюнет середнього віку, самодостатній, упевнений у собі сучасний бізнесмен. Він одягнений у стильний діловий костюм, сорочку Sartoriani Napoli італійської фірми та світлі шкіряні туфлі. У нього ще на сьогодні дуже багато справ. Чоловік поспішає, бо чую, як дістає мобільний телефон (який у нього теж останньої марки випуску) і, певно, набирає шаблонний текст «Спізнююсь. Буду о…». Цікаво, що він купуватиме? То ж не за сигаретами тут стоїть, бо їх можна купити у будь-якому ларьку у місті, навіть не виходячи з машини. А яка у нього машина? Хай буде Mercedes-Benz, обов’язково білого кольору, так гарно! Що він купить? Обід...Отже, він не залишився у офісі у цю годину, бо йому потрібно зустрітися з партнером по бізнесу. Стоп, не підходить! Що йому тут купувати тому партнеру і для чого так бризкатися парфумами? Отже, жінка! Так, як я зразу не додумалася! Він їде до коханої жінки! Купить стандартний набір мартіні, рафаело та виноград… Вона сьогодні лише прилетіла з відрядження з-за кордону (а біля нього мусить бути лише така жінка). Вони давно не бачились, тому чоловік поспішає на зустріч до коханої. Оце я розкрутила ситуацію!</span>Раптом чую за спиною:<span>- Миколо, дивись, яких я ще пробників одеколону набрала, і куму ще подаруємо . Ну що там на мобільному з часом? Встигаємо на автобус?</span><span>Обертаюсь і бачу того Миколу, невеликого та з великим черевцем лисіючого чоловіка, що від спеки був червоним та мокрим, аж сорочка прилипла до тіла. В одній руці він тримав кошик, навантажений різними покупками починаючи з мівіни і закінчуючи пакетиками носків та трусів, а в другій жмуток різних пробників дорогих одеколонів, що презентувалися недалеко. Поряд , певно, його дружина, така ж огрядна молодиця теж затарена різними речами сіяла від щастя, що встигла ще набрати надурняк пробників куму.</span><span>«Оце в мене фантазія», - подумала я.</span></span></span></span>
Небо вкрилося хмарами, але сонце де-не-де ще було видно.
Настала весна, прилетіли ґраки, дні стали теплішими, а сонце почало припікати.
День обіцяє бути погожий: на небі ні хмариночки.
Мені снилось: я літаю у небі.
Навколо ніч, і лише місяць у небі показує мені шлях.
Був літній ранок, і все навколо зеленіло і пахло.
Дощ поступово затихав, і все навколо світлішало.
