Незбагненна і дивна краса навколишнього світу! Вона має надзвичайні чари, що захоплюють душу і підносять її високо-високо над світом. Відчуваючи вічність і разом з тим крихкість неповторного земного буття, проймаєшся великою любов’ю до нього, бо знаєш, що саме на цій землі ти з’явився на світ.Дивне і вічне почуття своєї невіддільності від місця, де народився та провів дитинство, і зветься любов’ю до Батьківщини, до рідного краю.А тому саме з дитинства ми повинні показати дітям красу оточуючої природи, вчити бачити її в усьому — навесні і влітку, восени і взимку, у першій весняній квіточці і пожовклому осінньому листочку, у крапельці літньої роси і у легкій, мов порошинка, сніжинці. Треба відкрити дитячі серця для почуттів, аби вони відчули радість буття, щоб захоплювались, раділи, що живуть на цій землі, щоб були горді від того, що в нас така багата і барвиста мова, така ніжна і крилата пісня, така щира і добра душа.
Гуманізм – це комплекс світоглядних ідей, які полягають в тому, що найважливішим у житті є людина. Даний світогляд з’явився ще в епоху Відродження, з тих пір він став дуже популярним, сьогодні гуманізм є однією з основ існування сучасної людини. Чому ж гуманізм став таким популярним? Що в його основі такого, що привернуло людей і змусило їх вірити в наївну ідею про те, що саме вони – найголовніше на всій землі?
Що ж, в цілому в привабливості гуманізму для окремо взятої людини немає нічого дивного. Кожен хоче жити добре, бути багатим, щасливим, красивим і розумним. Ідеї гуманізму стверджують те, що кожна людина дійсно може такою стати. Люди, які стають прихильниками гуманізму, отримують теоретичне обґрунтування для своїх фізичних бажань. Все дійсно хочуть, щоб до них ставилися, як до центру всього світу, тому вони з радістю чіпляються за світоглядні ідеї, які стверджують, що таке дійсно можливо. Справедливості заради варто визнати, що в сучасному світі дійсно існує деякі спільноти людей, в яких панує реальний , а не декларативний гуманізм. Втім, таких спільнот в сучасному людському світі не так і багато.
Гуманізм – це в цілому приємне явище для кожної людини, але це зовсім не означає, що воно не заслуговує певної частки критики. По-перше, варто сказати, що загальний гуманізм відразу у всьому світі є неможливим і ніколи можливим не стане. Світ влаштований дуже просто: бажання людини безмежні, а ось ресурси нашої планети обмежені. У зв’язку з цим на планеті завжди будуть жити спільноти, життя яких буде дуже сильно поступатися життю інших спільнот. Між державами, народами і націями, як і в усі попередні часи історії, йде запекла боротьба за впливи і відповідну можливість видобувати і використовувати ресурси. Ті держави, які надмірно захоплюються гуманізмом і ставлять його вище такої боротьби, швидше за все, програють в ній і приречуть своїх людей на дуже погане існування.
У цілому не можна заперечувати, що гуманізм – це дуже приємне явище, що має деякі корисні властивості для людини. У той же час, як не крути, але воно не є чільним серед усього того, що існує в людському житті. Люди об’єднуються в співтоваристві у формі держав, народів і націй і лише ті, хто перемагає в боротьбі з іншими спільнотами, можуть в кінцевому підсумку забезпечити своїм жителям гідне життя. А ось програвші, як би сильно вони не вірили в гуманізм, не зможуть домогтися нічого і будуть приречені на злиденне існування на узбіччі цивілізації.
Ой
полем
киліїмським,
То
шляхом битим
гординським,
Ой
там гуляв козак
Голота,
Не
боїться ні огня, ні меча, ні третього
болота.
Правда,
на козакові шати дорогії
—
Три семирязі
лихії:
Одна
недобра, друга
негожа,
А третя й
на хлів незгожа.
А ще, правда, на
козакові
Постоли
в'язові,
А онучі
китайчані —
Щирі
жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі
валові.
Правда,
на козакові шапка-бирка
—
Зверху
дірка,
Травою
пошита,
Вітром
підбита,
Куди
віэ, туди й
провіває,
Козака
молодого
прохолоджає.
То
гуляє козак Голота,
погуляє,
Ні
города, ні села не
займає,—
На город
Килію поглядає.
У
городі Килії татарин сидить
бородатий,
По
горницях
походжає,
До
татарки словами
промовляє:
«Татарко,
татарко!
Ой, чи
ти думаєш те, що я
думаю?
Ой, чи ти
бачиш те, що я
бачу?»
Каже:
«Татарине, ой, сідий,
бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по
горницях
похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да
гадаєш».
Каже:
«Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел
літає,—
То козак
Голота добрим конем
гуляє.
Я його хочу живцем у руки
взяти
Да в город
Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами
вихваляти,
За
його много червоних не лічачи
брати,
Дорогії
сукна не мірячи
пощитати».
То теє
промовляє,
Дороге
плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову
надіває,
На коня
сідає,
Безпечно
за козаком Голотою
ганяє.
То козак
Голота добре козацький звичай
знає,—
Ой на
татарина скрива
поглядає,
Каже:
«Татарине,
татарине!
На віщо
ж ти важиш:
Чи на
мою ясненькую
зброю,
Чи на мого
коня вороного,
Чи
на мене, козака
молодого?»
«Я,—
каже,— важу на твою ясненькую
зброю,
А ще лучче
на твого коня
вороного,
А ще
лучче на тебе, козака
молодого.
Я тебе хочу живцем у руки
взяти,
В город
Килію запродати,
Перед великими панами-башами
вихваляти
І много
червоних не лічачи
набрати,
Дорогії
сукна не мірячи
пощитати».
То
козак Голота добре звичай козацький
знає.
Ой на
татарина скрива
поглядає.
«Ой,—
каже,— татарине, ой сідий же ти,
бородатий!
Либонь
же ти на розум
небагатий:
Ще ти
козака у руки не
взяв,
А вже за
його й гроші
пощитав.
А ще ж
ти між козаками не
бував,
Козацької
каші не їдав
І
козацьких звичаїв не
знаєш».
То теє
промовляв,
На
присішках став.
Без міри пороху
підсипає,
Татарину гостинця у груди
посилає:
Ой ще
козак не
примірився,
А
татарин ік лихій матері з коня
покотився!
Він
йому віри не
донімає,
До його
прибуває,
Келепом
межи плечі
гримає,
Коли ж
огледиться, аж у його й духу
немає.
Він тоді
добре дбав,
Чоботи татарські
істягав,
На свої
козацькі ноги
обував;
Одежу
істягав,
На свої
козацькі плечі
надівав;
Бархатний шлик
іздіймає,
На свою
козацьку голову
надіває;
Коня
татарського за поводи
взяв,
У город
Січі припав,
Там
собі п'є-гуляє,
Поле киліїмське
хвалить-вихваляє:
«0й поле
киліїмське!
Бодай
же ти літо й зиму
зеленіло,
Як ти
мене при нещасливій годині
сподобило!
Дай
же, боже, щоб козаки пили да
гуляли,
Хороші
мислі мали,
Од
мене більшу добичу
брали
І
неприятеля під нозі
топтали!»
Слава
не вмре, не
поляже
Од нині до
віка!
Даруй,
боже, на многі літа!
Ответ:
Епітети: жартом злим; гостра, злобна епіграма, безпощадній зброї; давню гордість.
Метафори: «упаду собі на лихо», «зброї сміху... піддаватись».
Риторичне запитання: «Що болить?»
Персоніфікація: «біль доходив», «зірватись має ...епіграма».
Антитеза: «щоб не плакать, я сміялась», «плачу я, щоб не сміятись».
Объяснение: