Що підштовхнуло Р. Л. Стівенсона до написання роману «Острів Скарбів»? Сам письменник згадував, що одного разу він спостерігав, як його пасинок Ллойд Осборн щось малював і креслив. Стівенсон теж накреслив карту уявного острова. Своїми контурами він нагадував товстого дракона. Кинувши погляд на карту, письменник ясно побачив, як серед вигаданих лісів заворушились герої Його майбутньої книги. їхні засмаглі обличчя і блискуча зброя з’являлися в найнесподіваніших місцях. Вони снували туди і сюди і шукали скарби на кількох квадратних дюймах цупкого паперу..
Ким насправді був корабельний кухар? Джон Сільвер був старим піратом. Колись він плавав із капітаном піратів Інгледом. Потім був із відомим своїми скарбами капітаном Флінтом. За словами Сільвера, сам Флінт боявся його і пишався ним.
Яку роль у подорожі по скарби відіграла бочка з яблуками? На палубі корабля стояла бочка з яблуками. Джим Хокінс заліз у неї, щоб дістати останнє яблуко. І випадково він став свідком розмови, з якої дізнався про підступні наміри Сільвера. Старий пірат зі своїми прибічниками хотіли спочатку знайти скарби Флінта, а потім позбутися господаря корабля і його друзів.
Як повівся капітан Смолетт, дізнавшись від Джима про підступні наміри Сільвера? Капітан сказав, що їм треба бути обережними і набратися терпіння, щоб дочекатися слушного моменту. Рано чи пізно їм доведеться стати до бою з шайкою. А поки що господареві корабля, його слугам і друзям треба вдавати, ніби їм нічого не відомо про наміри Сільвера. А потім вони зненацька нападуть, коли розбійники найменше чекатимуть нападу.
Чому Джим вирішив залишити укріплення ? Джим, знайшовши човен Бена Ганна, вирішив під покровом нічної темряви підпливти до «Іспаньоли» і перерізати якірний канат, щоб течія викинула корабель на берег. Джим був переконаний, що розбійники збираються вийти в море. Таким чином Джим хотів відібрати у них корабель.
Хто такий Бен Ганн ?Як він опинився на острові? Бен Ганн був на кораблі Флінта, коли пірат зарив свій скарб на цьому острові. А три роки тому Бен плив на іншому кораблі повз цей самий острів і розповів, команді корабля про те, що тут заховано золото Флінта. Дванадцять днів шукали моряки скарб, але так нічого і не знайшли. Після цього члени команди повернулися на корабель, а Бена залишили самого на острові.
Чому лікар Лівсі віддав карту Сільверові? Лівсі дізнався від Бена, що той задовго до прибуття до острова «Іспаньоли» викопав і переніс у печеру золото Флінта. Після цього карта втратила свою цінність. Побачивши, що корабель зник, Лівсі віддав Сільверу карту, впустив його в укріплення і віддав усі припаси, що були там. Це дало змогу Лівсі і його друзям, не наражаючись на небезпеку, перебратися у печеру Бена Ганна — якомога далі від малярійних боліт — і бути поруч зі скарбами, перехованими Беном.
Г.Сковорода-це найвеличніший автор,якго я читала.Він волелюбний чоловік,де це проявляється у творі "De libertate".
З однієї сторони він чоловік,який розкривається як чесний і безгрішний чоловік,але,якщо капнути глибше у його творчість,то можга побачити,що він і не таки і безгріщний.Так,він подорожує,пізнає світ,але після того,як він пішов з батьківського дому,то більше він не повертався,тільки коли почуяв,що вмирає,тільки тоді повернувся до своєї країни.Так це ж і нарушає Закон Божий.
Але,мені подобається його філософічні твори.Вони мають багать думок про життя.Це той поетим,яким треба пишатися.І найголовніше для нього було-свобода.
Відомий український письменник Всеволод Нестайко народився у м.
Бердичеві у 1930 році у родині державних службовців. Після школи він
закінчує філологічний факультет Київського державного університету, а
потім працює у таких журналах, як «Барвінок» і «Дніпро» та у видавництві
«Молодь». Разом з тим він займається творчістю і пише сценарії для кіно
та дитячі твори. Найбільш відомими з цих творів є оповідання «Пригоди
Грицька Половинки», «В країні сонячних зайчиків», «П’ятірка з
хвостиком», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», та, звичайно ж,
«Тореадори з Васюківки». Оповідання і повісті й В. Нестайка перекладені
багатьма мовами світу.
<span />
З оповіданням «Тореадори з Васюківки» ми нещодавно познайомилися на
уроках української літератури. Воно мені дуже сподобалося, бо це
надзвичайно цікава історія, і події, описані автором, мене дуже
захопили. Головними героями цього твору є звичайні школярі Ява Рень і
Павлуша Загородній, які мешкають у селі Васюківка. Це справжні
бешкетники, фантазери і порушники шкільної дисципліни. Але разом з цим –
це дуже добрі і чуйні хлопці, які бажають іншим лише добра.
Ява Рень – це відчайдушний енергійний хлопець. Але звідки ж взялося
таке незвичайне ім’я – Ява? Так назвав себе сам хлопець, коли йому
виповнилося лише півтора роки. Мале пискля хотіло сказати «Я – Ваня», а в
нього вийшло лише «Ява». Ось і причепилося до хлопця, як реп’ях до
собачого хвоста, оте «Ява». Справжнім ім’ям хлопця майже ніхто у селі не
називав.
У Яви було скуйовджене руде волосся і рясно вкрите веснянками обличчя. Хлоп�.....
<span>Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.</span>Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».<span>Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.</span>