Весела-життєрадісна . дзвеніти - дзеленчати . вилився - розлився . купатися - митися .
Вони ходилили в нас в школі по класах,і дивилися як працюють учні.Потім вони коли закінчили оглядати класи,вони розмовляли між собою.А потім розповіли,що це дуже гарна школа в якій навчаються добрі діти,які чинять добро,а не тільки зло.І до всіх вони дуже щирі.Вони поїхали від нас тільки через тиждень.Вони були дуже задоволені,іна цьому розповідь закінчилася.
<span>День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією
сучасності."</span>
Колись, коли я була ще зовсім малою і мені траплялося читати про видатних діячів,
науковців, письменників або поетів України та світу, я вважала їх не так людьми, як
атлантами. Ці люди видавались мені якимись дивними постатями, поглянувши на
яких одразу розумієш – це видатна особистість. Навіть їхні страждання (якщо
такі були) здавалися мені епічними сюжетами. Мені й на думку не спадало, що ці
люди жили так само, як і ми: кохали, страждали, раділи, хворіли. Для мене вони
народжувалися для звитяги і помирали прикладом для майбутніх поколінь.
Так я вважала досить довго. І от, приблизно півроку тому, я вперше чітко
зрозуміла: ось вона історія. Історія з великої букви. Історія, яку пишемо ми і
люди довкола нас. Не лицарі, не боги, не міфічні істоти, а звичайні люди. Ніщо
в них чи в нас не видає чогось особливого, такого, про що, можливо, завтра чи післязавтра
напишуть у книжках.
Звісно, так на мене вплинули останні події в Україні. Але історія пишеться
не лише в буремні часи, вона вистукує годинником кожного дня. І це велика
відповідальність перед нащадками. Це той тягар, який лягає на кожне покоління.
Хочемо ми того чи ні, наші нащадки житимуть, оглядаючись на нас, і аналізуватимуть
усі наші лихі й добрі справи. А наш обов’язок написати нашу частинку історії якнайкраще.
Усвідомивши це, хочеться повторити давнє козацьке гасло: «Шануймося, бо ми того
варті!».
