-«Да, отсюда, хоть три года скачи, ни до какого государства не доедешь» . Это обычный, ничем не отличающийся от других городов, город.
<span> В этом городе нет никакого порядка: в больницах врачи ходят грязно, больные «походят на кузнецов» и курят крепкий табак, а врачи о них даже не заботятся: «если умрет, он так умрет, если выздоровеет, то и так выздоровеет» , в здании суда сторожа разводят гусей и сушат белье, заседатель вечно пьян «от него такой запах, как будто бы он сейчас вышел из винокурного завода» , а судья ведет докладную записку так, что «сам Соломон не разрешит, что в ней правда, а что неправда» . В учебных заведениях преподаватели при объяснении материала то делают гримасы, то рассказывают очень эмоционально, то есть подают плохой пример ученикам. А на улицах грязно «я и позабыл, что возле того забора навалено на сорок телег всякого сорру». </span>
Летом 1898 года Александр Блок открыл для себя целую вселенную по имени Любовь Менделеева. Эта юная особа настолько поглотила все мысли 18-летнего студента, что он напрочь забыл не только о своем блестящем поступлении в университет, но и об увлечении театром, и даже о том, что его истинное призвание – писать стихи. К творчеству Блок вернулся чуть позже, когда летние каникулы завершились, и его семья вернулась в Петербург. Он покидал имение Шахматово с тяжелым сердцем, ведь получил от своей избранницы отказ. Причем, Любовь Менделеева подняла романтичного ухажера на смех, после чего Блок словно бы вернулся на землю и осознал, что далеко не все в мире развивается по тому сценарию, который создает в своем воображении человек.
До работы над циклом стихов о Прекрасной Даме, которые будут посвящены Любови Менделеевой, остается еще несколько лет. Однако это совсем не означает, что Блок не думает о своей избраннице. Однако поэту предстоит пройти все стадии душевных терзаний, начиная от боли и заканчивая тихой грустью. Именно в первые месяцы разлуки, наполненные страданиями, ревностью и обидами, Блок создает стихотворение «Без веры в бога, без участья…», которое впоследствии войдет в сборник Ante Lucem.
«Какая боль, какая мука, мне в сердце бросили огня!», — признается поэт и молит виновницу всех своих бед вернуть ему душевное спокойствие. Однако он понимает, что роковые слова прощания уже прозвучали, и этот факт невозможно стереть из памяти. Однако исправить ситуацию той, которая принесла молодому человеку столько горя и разочарований, все же можно. При условии, что Любовь Менделеева изменит свое отношение к Александру Блоку, которого считает франтом и пустозвоном. Обращаясь к ней, поэт просит: «Подай спасительную руку, спаси от пламени меня!».
Понимая, что подобное никогда не произойдет, Блок резко меняет свое мнение относительно того, что с ним происходит. Этот переломный момент является очень важным не только в жизни, но и в творчестве поэта, которые начинает осознавать, что именно чувства являются главной движущей силой любого человека. Если душа пуста, ей неизвестны боль и горечь страданий, то индивидууму никогда не удастся в полной мере познать всю радость любви. Поэтому поэт вновь просит свою избранницу, но уже совсем о другом: «О, растравляй живую рану, но только слез мне не давай». Блок мечтает о том, чтобы «вечный жар любви нести в страданье бесконечном», понимая, что эти два понятия тесно взаимосвязаны между собой. Страдания очищают, облагораживают любовь, делают ее более возвышенной и романтичной, о чем так мечтает юный поэт.
Каждый вечер папа брал тетрадку, карандаш и подсаживался к Тане и бабушке.
— Ну, какие ваши достижения? — спрашивал он.
Папа объяснил Тане, что достижениями называется все то хорошее и
полезное, что сделал за день человек. Танины достижения папа аккуратно
записывал в тетрадку.
Однажды он спросил, как обычно держа наготове карандаш:
— Ну, какие ваши достижения?
— Таня мыла посуду и разбила чашку, — сказала бабушка.
— Гм… — сказал отец.
— Папа! — взмолилась Таня. — Чашка была плохая, она сама упала! Не
стоит писать о ней в наши достижения! Напиши просто: Таня мыла посуду!
— Хорошо! — засмеялся папа. — Накажем эту чашку, чтобы в следующий раз, при мытье посуды, другая была осторожней!
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
<span>Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу. </span>
<span>З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню. </span>
<span>Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди. </span>
<span>Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село". </span>
<span>Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне. </span>
<span>Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя. </span>
<span>Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається. </span>
<span>Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності. </span>
Эпос:
рассказ ,повесть ,роман ,очерк сказка
лирика :
баллада, эллегия, послание, ода, эпиграмма
драма :
комедия, трагедия, драма
