Створення героїчного образу Захара Беркута є значним досягненням в літературі XIX століття. У ньому втілені кращі риси трудящої людини, велика народна мудрість, незламна сила волі в боротьбі за свободу і щастя народу. Захар Беркут мудро керує тухольської громадою, всі свої знання, багатий життєвий досвід, сили і здоров'я віддає їй. Письменник, змальовуючи його образ, називає Захара Беркута дев'яносторічним голубом. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом колишніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких нам кажуть тисячолітні пісні та перекази». Він був пасічником, знав садівництво, добре розбирався в ліках і охоче лікував людей. Метою свого життя він вважав беззавітне служіння народу, невтомну працю в ім'я її процвітання і слави. «Життя лиш доти має цінність, - говорив він частенько, - доки чоловік може допомагати іншим».
Дізнавшись про навалу монголів, Беркут усвідомлює небезпеку для Карпатської Русі. Він розумно радить сусідам скинути «з себе ті пута, в які обплутала вас боярська несытость і княжа сваволя, і тоді вже станьте на смертельну боротьбу проти ворога». Вустами свого героя Іван Франко підносить ідею єдності народу, засуджує княжу криваву міжусобицю, яка послаблювала Русь, і прославляє велич народу, відстоював єдність руських земель. Громадський обов'язок, знищення нападників, Захар Беркут ставив понад усе. Беркут вірить, що сила та незламність народу в його дружбі й згуртованості. У цьому ідейна сутність образу головного героя
*****************
Молодий Беркут називає Тугара Вовка зрадником, рабом Чингісхана. «Хоч і в путах, а я вільний чоловік. У мене Пута на руках, а в тебе на душі!» - сказав Максим. Для нього неволя гірша смерти. Він мучився в кайданах біля рідного догораючого будинку, душився димом, «ланцюги тиснуть йому, ніби залізні, холодні гадюки... висмоктують всю силу з його тіла, всі думки з його голови». Тугар Вовк радить напівживого хлопчикові перейти на службу до монголів, лише тоді йому будуть даровані життя. Палкий патріот своєї землі говорить, що краще померти, ніж спасти життя зрадою. Для нього рідний край, народ більш дорогі особистому житті. Не в свою долю, а долі свого краю і народу дбав Максим.
<span>Повернення юнака було великою радістю для всієї громади. Його зустріли як безстрашного воїна-переможця, хороброго захисника, патріоту, який понад усе ставив єдність і процвітання народу. В образі Максима Беркута І. Франка втілив свій ідеал, справді вільної людини.</span>
Катерина ("Катерина"):
"Не слухала Катерина / Ні батька, ні неньки, / Полюбила москалика, / Як знало серденько".
"...свою долю / Там занапастила"
"Будь щаслива в чужих людях, / До нас не вертайся!"
"Довго, довго, сердешная, / Все йшла та питала; / Було й таке, що під тином / З сином ночувала".
Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
1. Недокінчена сота справа – вишивка для бабусі.
2. Зустріч з дивним чоловічком.
3. Аля у країні недороблених речей.
4. Зустріч з Недоладьком.
<span>5. Розповідь першого недоладянина.</span>
У творі українського письменника «Звук павутинки» небагато персонажів, але проти це, автору вдається розкрити загадковий та чарівний, широкий та неосяжний оточуючий нас світ природи, безсмертя, добро, вічність та красу нашої землі. Саме таким цей світ уявляє головний герой повісті – хлопчик за ім’ям Льонька.Льонька – це звичайний сільський хлопець, майбутній третьокласник, який постійно фантазує і щось вигадує. Але сказати, що він все вигадує – це неправильно, бо Льонька не вигадує, він просто бачить оточуючий світ сповненим різноманітними дивами. Хлопчик не вигадує ці дива, бо він в них постійно живе, для нього вони цілком реальні. Як на мене, то Льонька є дуже талановитим хлопчиком, бо має щире серце, кмітливий розум і неабияку уяву. Поряд з Льонькою завжди знаходяться його друзі – Адам та Ніна.<span>І якщо Ніна – це вигадана самим хлопцем дівчина, то Адам – справжня людина. Адам, незважаючи на свій похилий вік, знайшов спільний язик з десятирічним хлопчиком. Адам – це вчений, який приїхав до села, як він сказав, помирати. Вчений був хворий на малокрів’я, і йому залишалося на цьому світі не дуже багато днів. Поява Адама в селі та трагічна історія його життя справила дуже велике враження на хлопця. Ближче познайомившись із вченим, Льонька дивується тому, що існують дорослі люди, які спроможні зрозуміти його фантазії та його вигадки. Одним з таких людей був Адам, який у своєму серці на все життя зберіг частинку дитинства, що допомогла вченому зрозуміти звичайного хлопчика. Вчений бачить, що листочки на воді – то не листочки, а справжня флотилія, а Льонька </span>