Жили собі дід та баба , а у них була курочка да півник . Дід з бабою померли, а півник і курочка все без них поїли - і бобочком і все дочиста. Сіли на сідалі . Петушок : " Кукуріку ! " - Схопив камінчик , та й вдавився. Ось курочка плакала - плакала , побігла потім до моря води просити :
- Море , море , дай води !
- Навіщо води ?
- Петушки води:
Лежить півник на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
А море каже:
- Іди до волові , нехай ріг дасть ! Вона й пішла , просить:
- Віл, віл , дай ріг !
- Навіщо ріг ?
- Морю ріг : море води дасть.
- А навіщо вода ?
- Петушки вода:
Лежить півник на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
А віл і каже:
- Так іди до кабана : нехай ікло дасть !
- Кабан , кабан , дай ікло !
- Навіщо ікло ?
- Волові ікло : віл ріг дасть.
- Навіщо ріг ?
- Морю ріг : море води дасть.
- А навіщо вода ?
- Петушки вода:
Лежить півень на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
- Так іди до дуба : нехай жолудь дасть ! Ось курочка і пішла :
- Дуб , дуб , дай жолудь !
- Навіщо жолудь ?
- Кабанові жолудь : кабан ікло дасть.
- Навіщо ікло ?
- Вол ріг дасть.
- Навіщо ріг ?
- Море води дасть.
- А навіщо вода ?
- Петушки вода:
Лежить півень на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
- Так іди до дівки : нехай нитки дасть ! Ось курочка прийшла і каже:
- Дівка , дівка , дай ниток !
- Навіщо нитки?
- Дубові нитки : дуб жолудь дасть.
- Навіщо жолудь ?
- Кабанові жолудь : кабан ікло дасть.
- Навіщо ікло ?
- Волові ікло : віл ріг дасть.
- Навіщо ріг ?
- Морю ріг : море води дасть.
- А навіщо вода ?
- Петушки вода:
Лежить півень на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
- Так іди , - каже, - до баби : нехай масла дасть !
- Баба ! Баба , дай масла!
- Навіщо масло?
- Дівками масло: дівка ниток дасть !
- Навіщо нитки?
- Дубові нитки : дуб жолудь дасть.
- Навіщо жолудь ?
- Кабанові жолудь : кабан ікло дасть.
- Навіщо ікло ?
- Волові ікло : віл ріг дасть.
- Навіщо ріг ?
- Морю ріг : море води дасть.
- А навіщо вода ?
- Петушки вода:
Лежить півень на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
- Так іди ти до липи : нехай липового цвіту дасть !
Вона й пішла .
- Липа ! Липа , дай цвіту!
- Навіщо тобі колір?
- Бабі колір : баба масла дасть.
- Навіщо масло?
- Дівками масло: дівка ниток дасть.
- Навіщо нитки?
- Дубові нитки : дуб жолудь дасть.
- Навіщо жолудь ?
- Кабанові жолудь : кабан ікло дасть.
- Навіщо ікло ?
- Вол ріг дасть.
- Навіщо ріг ?
- Морю ріг : море води дасть.
- Навіщо вода ?
- Петушки вода:
Лежить півень на горіІ не дихає ,тільки хвостикомВсі колише .
Дала їй липа липового цвіту , баба за липовий колір масла , дівка ниток , дуб за нитки жолудь , кабан за жолудь ікло , віл за ікло ріг , а море за ріг воду дало.
<span>Ось напоїла курочка півника , та й живуть собі , хліб жують і постолом * добро возять.</span>
Я не думаю, що сьогодні існує такий народ, який вагається, якою ж мовою йому спілкуватися. Коли я думаю про те, що багато наших співвітчизників соромляться розмовляти рідною українською мовою, а то й зовсім її не знають, мені становиться соромно и боляче. Боляче за невважливе ставлення до рідної мови, до мови, яка заслужено вважається однією з самих милозвучних у світі. Соромно за те, що поводимося ми з батьківською мовою по-дикунські, користуючись нею лише у крайніх випадках.
Звернувшись до світової історії, можна побачити, що навіть стародавні народи ніколи не замислювались над тим, якою мовою їм розмовляти – своєю рідною, чи мовою сусідніх народів. Не менш яскравим прикладом поважливого ставлення до своїх традицій, до своєї культури та до своєї мови є індійські, африканські та австралійські племена. Ці нерозвинені племена, далекі від цивілізації, примушені були вчити мову їх колонізаторів, але, незважаючи на це, до нашого часу зберегли культуру та мову своїх племен і досі добре на ній розуміються.
Від душі хочеться вірити, що пройде час і українська мова не залишиться для наших співвітчизників лише державною мовою для службового використання, а стане мовою повсякденного спілкування. Хочеться вірити, що ми будемо чути рідну мову на вилиці, в родині, будемо нею спілкуватися та думати по-українські. А поки що залишається чекати, коли прийде до нас усвідомленні важливості рідної мови. Лише після цього ми зможемо в повній мірі вважати свою країну великою європейською державою.
Україна – вільна та демократична держава, тому ніхто тне забороняє спілкуватися громадянам на тій мові, яка їм більше до вподоби, але знати рідну мову, вміти її розуміти та розмовляти по-українські повинен кожен справжній патріот і громадянин України. Не слід забувати про її вивчення, адже ми не дивуємось, що багатонаціональне населення Сполучених Штатів поважає державну мову, а основною умовою отримання американського громадянства є гарне знання англійської. Чому ж тоді наші співвітчизники й досі не можуть визначити місце української мови в житті сучасного українського суспільства і незалежної держави?
Кожний із нас повинен усвідомлювати, що «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну». З цими словами Володимира Сосюри важко не погодитись, бо це й насправді так – любити свою країну – це любити і знати її культуру, її традиції та її мову. Любити свою країну – це усвідомлювати себе маленькою часточкою могутнього народу, який протягом багатьох віків прагнув до свободи та незалежності и врешті-решт домігся цього. Як сказав відомий російський письменник М. Пришвін – «Я» можна сказати лише рідною мовою».
<span>Мені і моїм одноліткам треба добре вчити рідну мову, знати та поважати її, не соромитись розмовляти українською, бо це мова Великого Кобзаря, мова великої літератури, відомої у всьому світі, мова наших предків та наших нащадків. Розвиток усіх сфер життя нашого суспільства залежить від мови, а обмежене спілкування на ній може привести до обмеження культурного рівня наших сучасників і майбутніх поколінь. Це ще одна вагома причина, з якої треба знати і вчити українську мову.</span>
Да...дададададададададададаададад
1 дід який жив десь
2 як вбили лося
3 хлопці сумують за лосем
Я могу помочь только с Остапом…«Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю». «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…» «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»