Мабуть Іван Підкова , або Гамалія
1За народними уявленнями піткова це-символ щастя2Роти закрили всі сімсот роззяв.
І розійшлись... І полягали спати.
Мені здається, що без друзів життя втрачає свій сенс, стає безрадісним, людина не може відчувати всієї повноти буття. По-перше, справжня дружба плекає інтерес до життя, виникаючи зі спільних зацікавлень чи захоплень. Іноді вона з'являється ще в дитинстві як дар, цінності якого не усвідомлюєш. Та поряд із другом почуваєшся по-справжньому щасливим: з ним ти ділиш горе навпіл, а радість примножуєш. Яскравим художнім утіленням цієї думки є твір Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки". Життя Яви й Павлуші - чудовий приклад радісної підліткової дружби, яка не має ні зобов'язань, ні якогось тягара. Невідомо, чи збережуть хлопці це світле почуття надалі. Та прагнення мати й берегти друга, розуміння важливості дружби дивовижним чином залишається одним із найсильніших уражень від цієї книжки в читачів уже декількох поколінь. По-друге, дружба міцнішає з часом, якщо люди здатні на тонку й послідовну роботу душі, щоб плекати, розвивати ці взаємини, - шліфуючи скарб дружби, вони самі зростають душею. І навпаки, вражена іржею байдужості, нещирості або заздрості, дружба руйнується. Прикладом справжньої, вірної дружби для мене є мама зі своєю подругою Галиною. Вони познайомилися й зблизилися, навчаючись разом в універсітеті, а згодом тітка Галина переїхала зі свого міста жити до нас. Ось тоді в моїх бабусі й дідуся з'явилася ніби ще одна донька. З часом дружба дівчат міцнішала, і, хоч обидві вже мають дорослих дітей, так і світяться молодістю, життєлюбством. Вони завжди підтримують і одна одні, і людей навколо. Отже, дружба - це найкращий скарб в житті
«Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона (мати) ще возилася з ним. Як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює». · «Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовничком». ·Опис Павлуся «…Його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. …Зроду не то, щоб ціп або косу у руках подержав,— не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимісти хату». · «Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся, і урожай у його луччий, як у других, і корів нема ялових…» · «… Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінькій день їсть (а лопав здорово) та спить. …Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня…» · «Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах». · «Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов». · «Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що?» · «Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок покірних, працьовитих, не таких, як він пудофет…. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув».
Давні корені мають українські думи. Вони доносять до нас спогади народу про героїчне минуле України та відданих рідній землі героїв. Одним із таких чудових творів, який зберігся до наших часів, є «Дума про Марусю Богуславку». Мені дуже сподобався цей твір, особливо образ головної героїні — Марусі Богуславки. Він видався мені цікавим і неоднозначним.
Доля Марусі була трагічною, як і доля багатьох українців періоду татарської навали. Українських дівчат часто забирали у неволю, і все життя вони змушені були служити загарбникам. Однією з таких дівчат і була Маруся Богуславка, серце і душа якої належали рідному краю і народові. Адже не забула вона християнських свят і «святий празник, роковий день Великдень». Побачивши в темниці сімсот козаків, які перебували у неволі вже тридцять років, дівчина вирішила допомогти їм. Спочатку вона нагадала їм про велике свято на їх рідній землі. Козаки засмутилися і почали проклинати бранку. Але Маруся пообіцяла випустити їх на волю. Отримавши ключі від свого пана, вона відчинила темницю і звільнила козаків:
Ой, козаки,
Ви, бідші невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте…
Вона просить звільнених бранців заїхати до її родини в рідне місто Богуслав. Вона не хоче, щоб батько «збував великих маєтків» і викупляв її. Минуло багато часу, і дівчина вже перейняла іншу віру «для роскоші турецької. Для лакомства нещасного». Але я гадаю, що не можна вважати, ніби Маруся « потурчилась, побусурменилась». Хоча її життя пройшло в неволі, але героїчний вчинок залишився в пам’яті народу і вилився в думі.
