<span>Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я
йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп,
знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки
сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через
верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не
видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй
душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер.
Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться
шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони
необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі
«Вчись у природи творчого спокою» радить кожному:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.
І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися
віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а
тому не маємо права розчинитися в її суєті:
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий такий великий,
Що я тобі й сказти б не зумів
Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих
островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя
«на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна
віднайти рівновагу, натхнення, гармонії:
Поете! Живемо в пустині
Серед каміння та людей,
І тільки мак небесно-синій –
Єдина втіха для людей.
Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні.
Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити,
скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення
на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні
змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її
ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки
досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити,
розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у
людях, у природі, у людських почуттях.
якось так...
</span>
До рідного <span>народу
</span><span>Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!</span><span>Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.</span><span>Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.</span><span>О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потуп ся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.</span><span>Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.</span><span>На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.</span>
Метафора: з весельця щире золото спадає, країна золотистої блакиті, рине хвилечка перлиста, золотим шляхом поплисти, в’ється стежечка злотиста, тим шляхом, що проложило ясне сонце через воду.