Ранок був тихий, з першим осіннім холодом.
У наш час,у 21 столітті-доба гаджетів.Як дорослі так і діти часто беруть до рук телефони,планшети і годинами"гуляють"інтернетом.Багато мам не співають дітям колискові,а замінюють гаджетами на яких записані пісні,казки і так далі.Але жоден гаджет не замінить мамину колискову,мамин лагідний голос...
Напевне кожен з нас, пам"ятає той час коли мама кинувши всі недороблені справи,сідала ввечері біля ліжечка і співала.Здається,що вся любов і ніжність збирається над теплою постіллю в такі моменти.Колискові пісні несуть дитині інформацію,що мама поруч,що дитину люблять і захищають.А що нам дають гаджети,крім ігор і певної інформації-нічого.Маленьким дітям потрібна мама,а не гаджети.На мою думку гаджети не замінять мамин голос,любов і турботу.
Що ще треба
для щастя?
Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я
прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити
людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти
нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати
щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною.
<span> А це, перш за все, —
чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до
рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на’чужий
біль, прагнення допомогти, захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину,
рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому
створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до
власних вчинків.</span>
<span> Я дуже вдячна своїм
батькам, які виховали у мені прагнення жити по совісті, не соромлячись своїх
думок і вчинків. Та однаково щодня я стикаюсь із ситуаціями, коли важко встояти
перед якоюсь спокусою. Пам’ятаєте, що було написано зсередини на каблучці царя
Соломона? «І це мине». Цей вислів мені дуже допомагає — я часто пригадую його у
хвилини спокуси. Вона, ця спокуса, мине, хибний вчинок буде зроблено. Але ж як
потім бути із власною совістю, з душею?..</span>
Отакий я винайшла спосіб боротьби з власними недоліками. Та
як же важко усвідомлювати своє безсилля перед недоліками у суспільному житті!
Інколи хочеться заплющити очі, щоб не бачити жебраків, лиходіїв, заткнути вуха,
щоб не чути лайки, сховатися, щоб не стикатися з несправедливістю, не бути
ошуканим власними ідеалами, прищепленими дорослими! Ось, мабуть, коли вперше з
подивом зіставляєш гармонію духовної краси людини і прояви ницих вад
суспільства.
Звісно, у своєму віці я не можу втручатися у вирішення
«дорослих» справ, бо не достатньо в них розуміюсь. Але хіба усе так кришталево
прекрасне у житті моїх однолітків? Хіба немає у нас, старшокласників початку
XXI століття, вад, які ми самі в змозі виправити? Я навіть міркую так: якщо
доросла людина скоїла злочин, то і у своєму дитинстві вона теж у чомусь хибила.
От і виходить, що ні я, ні мої однолітки вже зараз не повинні, просто не мають
права бути байдужими спостерігачами суспільних недоліків (хай поки що на рівні
свого віку).
<span> А як настане час, нам
не буде соромно за свою пасивність, бездіяльність. Це буде, я впевнена, час
втілення наших найкращих мрій у життя. Я припускаю, що для багатьох, можливо,
це будуть суто особисті мрії. Але головне — це те, заради чого ти прийшов у цей
світ: удосконалення людства, поліпшення його життя. Власними вчинками ти мусиш
довести, що твоя зірка запалала недаремно (я вірю у леґенду, за якою народження
людини знаменується народженням зірки). І нехай це лише красива легенд а, але
твоя зірка, як Данкове серце, повинна світити людям, випромінюючи добро.</span>
…А поки ми ще просто школяра. Зі своїми захопленнями,
уподобаннями, із своїми улюбленими (і не дуже) справами й обов’язками. Я,
наприклад, дуже люблю танцювальне мистецтво, вже багато років відвідую
танцювальний ансамбль. Коли кружляєш у веселому танку, здається, що весь світ
радіє разом із тобою — і тоді хочеться зробити його ще щасливішим.
І я вірю, що зможу втілити цю мрію у життя. Для цього я
намагаюся добре вчитися, вдосконалювати свої знання, щоб у майбутньому стати
досвідченим фахівцем, приносити користь суспільству. А якщо здійсниться моя
мрія стати журналістом, я намагатимусь своїм правдивим словом збуджувати у
людей найкращі почуття, закликаючи їх догідних вчинків.
<span>як звати сина лісника?</span>
<span>як звали головного героя?</span>
<span>кому допомогли Толя та його однокласники?</span>
<span>кого любив віктор михайлович?</span>
<span>як звали директора?</span>
<span>хто з вчителів не міг назвати правильно прізвище олі?</span>
Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди
й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим
спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання,
сучасну техніку, модні розваги.Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? По-моєму, той тільки й
щасливий, хто іншим не заздрить, хто робить добрі справи та наполегливо
працює над здійсненням своїх мрій. Скарбом можна вважати наше життя, щастя.
