У поемі Л.Українки Бернольд-«Лихий такий, крий боже», гордий, завзятий, упертий, бездушний, лякливий, не сприймає революційних пісень і зневажливо ставиться до простого люду.Такою мовою Леся Українка характеризує Бертольда як жорстокого деспота й експлуататора.Поет же, що "мав талант до віршів не позичений, а власний". Він був звичайною людиною, але його пісня "розходилась по світу стоголосою луною". До його слова прислухається молодь, бо воно давало пораду.Головне для поета — бути незалежним та поважати волю інших. Поет знав про силу поетичного Слова, яке було цінніше від усілякого багатства.Золоті надіть кайдани!Своє життя Поет, за наказом Бертольда, доживає у темниці, проте він не боїться навіть ув’язнення, знаючи, що правда на його боці. Він лишає по собі свої «пуми-чарівниці» та учнів, що продовжують його справу. За словами Лесі Українки, протистояння правителів та поетів триває і досі, а коли воно зникне, «то і мочиться давня казка, а настане правда нова».
<span>Твір Лесі Українки «Давня казка» побудований на суперечностях між двома героями — Поетом і лицарем Бертольдом — тобто між силою мистецтва слова та силою влади й примусу, між силою духу та орієнтацією на матеріальне. Напевно, «правда нова» зараз набагато ближча, ніж за часів створення поеми: ми можемо вільно висловлювати свої думки, закінчилися страшні часи суперечок через ідеологічні переконання… Але ми маємо пам’ятати про «давню казку» видатної української письменниці, аби не припуститися колишніх помилок і наближати «нову правду», втілювати її у нашому житті.</span>
,
А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не по-тикатиму.
— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п'ю. Так і зіпсуюсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?
— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… — Шкода. Але що робити?
— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!»
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…
— …є лицарі і з‑за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми до-зволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.
Коли я заходжу до зимового лісу перше, що я бачу це багато білосніжного снігу. Хочеться підійти до гілочки дерева й стряхнути з неї це біле диво. Навколо повна тиша... Ліс спить. Сплять ведмеді, сплять білочки, пташки вже давно полетіли в теплі краї. Не спить хіба що заєць, але ти не зможеш побачити його, бо він заховався в свою білу шубку.
Олесь уявив
собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.
Там він
блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину,
доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши
пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених
осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну
вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.
Сонце
пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло
на левади. Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся,
ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.
Надвечір
хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого
вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати,
доки випустять школярів.
<span>cornflower-василек все или что еще</span>