<span>Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.</span>
Мадам Аделія Бухеньах - це жінка, власниця цирку "Бухенбах", яка викупила Івана Силу із в'язниці під заставу за 50 тисяч для бізнесу. Після смерті чоловіка вона 20 років продовжувала його справу, тобто керувала цирком "Бухенбах".
В творах подібні теми, а саме вони виступають якимись стривоженими і сумними.В творі Лебеді Материнства розповідається про те що все на світі можна обирати окрім Батьківщини та рідної неньки. Пісня про рушник це твір про розлуку.Схожі вони своєю ліричною ноткою та тим що піднімається проблема матері з дитиною та їх розлуку.
.....
......
......
.....
...........
я вважаю що ці твори показують нам
величну любов матерів до своїх дітей та їх переживання.
«…Коли б хоч скоріше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть…»;
«Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе
загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по
своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє; там череда
пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься
жито: і все то гроші, гроші, гроші…»;
«…під боком живе панок Смоквинов, мотається туди й сюди, заложив і
пере заложив — видно, що замотався: от-от продасть, або й продадуть
землю… Ай, кусочок же! Двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана,
ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею»;
«Скотина гроші коштує, вона цілий тиждень робить на нас, а в неділю,
що мала б відпочить, гони в церкву. Це не по-божому і не по-хазяйськи»;
«Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав
чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю»;
«Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку!»;
«Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханіє спирає…
«Застав його (Романа) коняку запрягать, то й не запряже: він зараз полізе по книжках, по тих рихметиках шукать, як це робиться»;
«Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість»;
«…бере і в свого, і в чужого»;
«Лупи та дай»;
«…робітники та собаки надворі повинні буть»;
«Ой Пузирі! Глядіть, щоб не полопалися, а замість вас Калитку розіпре грошового»;
«Обікрали… ограбили…Пропала земля Смоковникова!.. Краще смерть, ніж така потеря!»;
«Тільки прийдеться платить, то я тебе живого облуплю» (Калитка — Роману);
«Тільки ти давай за поросят Пузиреві так, щоб він не продав, дешево
давай, на біса терять гроші: женися на Пузирівні — сам наплодиш
завідських свиней»;
<span>«Хоч би молились (робітники), а то стоїш, чухається та шепче собі губами, аби простоять більше без роботи».</span>
Лірична героїня поезії (яка і власне авторка) має глибокі патріотичні почуття. Її найбільша гордість і найбільший біль — Україна, бо навколо так багато байдужих людей, і це тривожить, викликає протест. Героїні хочеться розбудити цих байдужих, знайти однодумців і діяти, щоб «найгостріше слово — Україна» стало найлагіднішим, наймирнішим. Вірш «Пломінний день» належить до громадянської лірики. У ньому поетка декларує своє життєве кредо — служити рідній країні. Душа її сповнена енергії жити і боротися заради Вітчизни до кінця життя: «Хай несуть мене бурхливі води Від пориву до самого чину!». Авторка переконана, що там, де є патріоти, там немає байдужих: «Хоч людей довкола так багато, Та ніхто з них кроку не зупинить, Якщо кинути в рухливий натовп Найгостріше слово — Україна». У творі простежується філософська думка про те, що героїня ладна боротися до останнього, бо її душа «рушає на шляхи великі». Використовуючи метафоричні образи, поетеса прагне своїм закликом збудити «застиглі і покірні води», щоб вони «забурлили водоспадом» саме «на землі байдужо-непривітній». Авторка утверджує активну життєву позицію: «Хочу жити, аж життя не зломить…»