<span> Красивий край, де підняли вгору свої шпилі стрімкі скелі Карпатських гір. Серед цих гір, у квітучій долині, лежало старовинне село Тухля. Мешканці цього села складали єдину трудову громаду, де всі мали рівні права, жили мирно і дружно, були вільними й незалежними. Звісно, керівником такої громади повинна бути наймудріша, найдосвідченіша людина. Саме таким був дев'яностолітній Захар Беркут. Він все своє життя віддав громаді, вважаючи служіння своєму народові метою життя. </span>
<span>Але не завжди все відбувається на користь громаді. І ось на Тухольщині з'явився боярин Тугар Вовк, який прагне заволодіти багатством краю, поневолити його людей. Громада на чолі з Захаром вирішує вигнати боярина із Тухольщини. У мудрого Беркута вистачило сил та енергії, щоб упоратись із цим завданням. Та, як кажуть, одна біда не ходить, а за собою веде іншу. До Карпат підступили монголо-татари, які теж намагалися заволодіти краєм. Боярин вступає з ними у змову, щоб через завойовників досягти своєї мети. </span>
<span>Неабиякий досвід Захара як стратега і тактика приходить на допомогу мешканцям села. Беркут ставить перед людьми найголовніше завдання: не відбити завойовників, а розгромити їх. Його хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухольською громадою, а й та небезпека, яка загрожує іншим селам. Тому він наказує людям покинути село, піти в гори, а ворогів заманити в долину. Саме під умілим керівництвом Захара громада діє так розсудливо. Йому, Беркуту, вірять і тухольці, і всі жителі усього волелюбного краю. </span>
<span>Радісно стає Захару, коли він побачив підмогу із сусідніх сіл. А який він вмілий та мудрий організатор військової оборони. Завдяки його розсудливості, правильній організації оборони, передбачливості численне військо ворога було розбите. Боєм керував Захар. Він нічого не боявся. Кулі та стріли його не брали. Скрізь було чути його спокійний, але разом з тим владний голос. Хоч ворогів було набагато більше, але тухольці перемогли. Бо керував боєм розумний та досвідчений Захар Беркут. </span>
<span>Захар — люблячий батько. Він зумів виховати сина справжнім патріотом. У першій сутичці з ворогом гине багато юнаків. Серед них, так думає Захар, і його син Максим. Тяжко переживає втрату Беркут. Але коли дізнається, що син живий, але ж перебуває в монгольському полоні, то не йме цьому віри. Він вважає, що полон — це ганьба. Дізнавшись, що син гідно поводиться у полоні, Захар трохи заспокоюється. Він готовий пожертвувати сином заради спасіння народу. Тому не погоджується обміняти свого сина Максима на боярина та бегадира Бурунду: "Нехай радше гине, мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю". Чесність Захара Беркута була однаковою як для тухольців, так і для ворога: "Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові". Честь для Захара — це смисл його життя. Тому він розуміє дочку боярина Вовка Мирославу, яка просить його стати їй батьком. Свого батька вона відрікається, бо не хоче вважатися дочкою зрадника. Тільки така людина, як Захар, могла зрозуміти внутрішній стан душі Мирослави. </span>
<span>Захар Беркут був справжнім патріотом. Помираючи, він заповідає всім жити у згоді та мирі, бути дружніми, пам'ятати, що тільки разом громада здобуде перемогу. Мені подобаються такі люди, як Захар Беркут, бо саме такі люди потрібні завжди. З них ми беремо приклад, вчимося бути справжніми патріотами: вірно служити Батьківщині, цінувати гідність, згуртованість, які роблять громаду непереможною.</span>
Цих трьох жінок об'єднює одна трагічна доля:Катерина була жінкою покриткую,яка покохала москаля,а той її кинув,батьки не могли терпіти такої ганьби, якою їх обливали і Катерину,а та натомість взяла дитину і пішла шукати того москаля,а коли його знайшла він вдав,що її не знає дитину лишила на дорозі, а сама пішла втопилась,а Ганна з поеми наймичка віддала свою дитину бабі із дідом ,які не могли мати дітей їм підкинула,але потім так сталося ,що вони були вже старі не могли доглядати за дитиною пішла до них в наймички і коли настала та хвилина вона вже була присмерті зізналася цій дитині, що вона його мати і померла і так само і в Марії ці три поеми тісно пов'язані одна з одною, бо в них полягає трагізм і важкою жіночої долі.
«Надежда-это пугливая птаха, которая гнездится в душе человека», — эти слова американской поэтессы Эмили Дикинсон заслуженно стали афоризмом.
Мыслители всех времен по-разному относились к надеждам. Кто-то считал их лучшим человеческим двигателем, а кто-то – наивысшим злом. Однако все сходились в одном: когда пропадает надежда, возникает пустота. Именно надежда, притаившись в сердце, дает возможность быть счастливым даже среди несчастий.
Человеческая природа такова, что свои надежды человек прячет в глубине души, лелеет их и до последнего верит, что они непременно сбудутся.
В литературе тема надежды встречается довольно часто, как и в жизни. Одним из примеров тихой греющей сердце надежды являются верования героев пьесы М. Горького «На дне». Все герои произведения, за исключением, Бубнова, отвергают свой «ночлежный» образ жизни. Они надеются, что судьба преподнесет им еще один шанс, который позволит им подняться со «дна». Так, например, Клещ говорит: “Я — рабочий человек… я с малых лет работаю… Ты думаешь, я не вырвусь отсюда? Вылезу, кожу сдеру, а вылезу… Вот, погоди”, умрет жена…” Усиливают надежды на новую жизнь речи Луки.
<span>Только благодаря надежде Мастер из произведения </span>Булгаков<span>а написал свой роман о Понтии Пилате. Робкий, но талантливый писатель, мечтавший вырваться из своего подвальчика, из своей не самой благополучной жизни, надеялся, что его роман будет напечатан. Только надежда, греющая его сердце, заставляла его закрывать глаза на существующие в литературной среде порядки. Была надежда – были силы писать. </span>